— Я тобі не подобаюся? — з викликом в голосі і наростаючою образою в очах озвалася Аліса.
— Я не можу ось так, як ти цього не розумієш? — Тарнавський схопив стільця, що стояв біля столу, розвернув його спинкою до Аліси і сів на стілець, мов на коня, щоб захиститися в такий спосіб від нових можливих нападів з її боку. — Ти... Тобі сімнадцять. Мені скоро сорок вже буде... У тебе є Довгий.
— У тебе є хтось? — спитала вона, дивлячись на Тарнавського спідлоба, з-під своєї нерівно постриженої гривки, підтягнувши ковдру собі до грудей. Крихітні опуклості над грудьми біліли над ковдрою, бентежачи розум Тарнавського. — Це ця твоя Яніна?
Макс зітхнув, безсило звісивши голову. Знову підняв погляд на Алісу, відчуваючи, що очі його зараз можуть сказати щось інше, аніж вуста.
— У нас усе складно, розумієш? Коли ви дорослі, ви не те, щоби є одне в одного, і не те, щоби вас не було... Там багато відтінків. Не всі вони приємні.
— Значить, це не любов, — відрізала Аліса категорично і заплющила очі. Повіки у неї затремтіли і з-під них з’явилося дві блискучі сльози.
Тарнавський хотів щось сказати їй, але в нього забракло слів.
— Послухай, — врешті мовив Макс. — Повертайся до себе в номер, щоб не чули Довгий і хлопці. Не треба їх висаджувати такими речами. Уяви собі, як буде стрьомно Довгому, якщо він про це дізнається?
— В нас з ним нічого не було, — сказала Аліса, все ще не підіймаючи повіки.
— Значить, буде. Хіба ти не бачиш, як він на тебе дивиться?
— Він іще дитина, — в Аліси затремтіло підборіддя. Вона ладна була розревітися.
Тарнавський знову зітхнув, схвильовано провівши розчепіреною п’ятірнею по своїй ще вогкій після хурделиці шевелюрі. Він скрушно похитав головою.
— Алісо... Давай я вийду з кімнати покурити, і коли повернуся, я хочу залишитися в номері сам. Гаразд?
Аліса раптом розплющила повіки й поглянула на Макса великими, сповненими сліз очима.
— Я можу просто біля тебе переночувати? — спитала вона тихо, благальним голосом. — Без сексу? Просто, щоб ми були разом усю ніч?
— Алісо... — строго сказав Тарнавський.
Вона накрилася ковдрою з головою, роблячи вигляд, що не чує його.
— Я виходжу. Я беру сигарети і запальничку, — сказав Тарнавський до ковдряної гори, під якою сиділа Аліса. — І коли я повернуся за п’ять хвилин, я хочу, щоб ніякої ковдряної людини у мене в номері вже не було.
Ковдряна людина вперто не ворушилася. Тарнавський з відчаєм подивився на цю імпровізовану скульптуру. Накинув знову на себе пальто, не зашнуровуючи, натягнув вічно мокрі, непросихаючі під сльотою і снігом черевики і вийшов у коридор, знову в керунку пожежної драбини. Його бив озноб.
На драбині тим часом вже хтось стояв і курив — темний силует на тлі підсвіченого парку і побілілого нічного неба був витягнутим і худим. Тарнавський, набравши в груди побільше повітря, штовхнув двері й теж зайшов на пожежну драбину.
Під снігом, що сипався з неба, в одному лише моряцькому тільникові, трусячись від холоду і сховавши одну руку в кишені давно не праних джинсів, стояв Довгий. На його втомленому обличчі вже відросла досить велика щетина, а очі збуджено бігали, ніби намагалися знайти щось у пітьмі парку, на який відкривався краєвид з балкона.
— Привіт, — сказав йому Тарнавський. — Можна?
Довгий тремтячою рукою підніс до губ сигарету і мовчки, нічого не кажучи, відступив на крок, дозволяючи пройти на сходовий проліт і Тарнавському.
— Т-ти в-вже з нею п-переспав? — спитав, чомусь затинаючись чи то від холоду, чи то від дуже сильного хвилювання, Довгий.
Тарнавський на секунду заплющив безсило очі. Чорт. Чорт. І як воно все так стається? Сніг щільною тканиною падав на них обидвох, і, відбиваючи в небі руде світло ліхтарів, створював ефект підсвіченого неба.
— Я навіть не торкнувся її. Відправив її назад спати до себе.
— В-вона б-бахнута... Н-на всю голову, — Довгий вчепився руками за перила балкона, ніби збираючись стрибнути вниз. Його всього аж колотило від почуттів.
— Але ти ж її любиш?
Довгий, не дивлячись на Тарнавського, ще міцніше схопився за поручні і коротко кивнув.
— Т-так. Л-люблю.
Ну-от, Вождю. Тепер здається, й настала пора поговорити з Довгим по-серйозному. Те, чого ти боявся від початку. Те, для чого в тебе самого не було слів.
Тарнавський неспішно підкурив сигарету, затягнувся, тримаючи цигарку лише зубами і закидаючи голову догори, щоб перший димок від припалювання не щипав очей і не змушував їх сльозитися. Глибоко затягнувшись, Тарнавський видихнув.