— Довгий... — сказав він, дивлячись хлопцеві в очі, неспокійні, сповнені болю. — Ти їй потрібен. А вона потрібна тобі. Може, ви ніколи одне одному в цьому не зізнаєтеся. Але я ж бачу зі сторони. Хто ще може бути з нею разом, як не ти?
— В-вона с-сама не х-хоче. Я х-хочу.
— Вона хоче, щоб ти був іншим. Сильнішим. Більш відповідальним.
— Я г-готовий. Д-діти і в-все т-таке, — Довгий, якому це заїкання від перезбудження спричиняло невимовні муки, закинув обличчя до підсвітленого нічними ліхтарями неба.
— Та ж, блін, не в дітях справа. Ви самі ще діти, — не стримався Тарнавський. — Як ти думаєш, чому ти так гарно співаєш чужі пісні і чому тобі так важко даються твої власні?
— Н-не знаю. Але мені всі про це к-кажуть, — Довгий швидким жестом втер з очей сльозу, котра непрохано раптом з’явилася.
— Є така штука, як гідність, — сказав тихо Довгому Тарнавський, відчуваючи, як обличчя поступово мокріє від сніжинок, що ледь помітними дрібками січуть по щоках. — Гідність треба знайти в собі. Треба зробити свою власну революцію гідності. Революція не може бути масовою. Кожен повинен провести цю революцію сам-на-сам із собою. Знайди свою власну гідність.
Сніг падав суцільною пеленою, відмежовуючи Тарнавського і Довгого на балкончику від ліхтарів, і від парку, білою завісою.
— Будь гідним поруч із нею. Може, ви ніколи не будете разом. Зрозумій, хто ти. І коли ти зрозумієш, хто ти, тобі стане ясно, в чому твоя гідність. Захищай те, у що ти віриш. Навіть коли це означає пожертвувати всім іншим.
Тарнавському здалося, що останню фразу він вже десь бачив в одній із реклам американського спортивного взуття, коли писав свої копірайтерські тексти замість того, щоб писати роман. Але й що з того, коли це правда?
— А т-ти? — спитав Довгий, переводячи важкий, сповнений страждання погляд на Макса. Худий, з кістлявими плечима, що проглядалися крізь смугастий тільник. — Т-ти знайшов свою гідність? Т-ти знаєш, хто ти?
Тарнавський зрозумів, що Довгий не намагається його піддіти. Він жадав говорити щиро, відкритися. Але чи готовий до щирості із собою ти сам, Максе?
— Думаю, я частково зрозумів, що я письменник. Але відчуваю, що мені треба зрозуміти щось іще. Щось значно більше, — Тарнавський поплескав Довгого по плечу. — В Кривому Розі все стане ясно. Пішли, а то завтра будеш з пневмонією валятися, а не на сцені співати.
Вони рушили темним довгим коридором, вздовж якого зі стелі звисали білі скляні кулі світильників. Довгий все ще тремтів.
— Т-тільки не... — подивився він з німим болем в очах на Тарнавського.
— Суто між нами, — запевнив його Макс. — Давай, чуваче. Завтра побачимося. Па.
— Па, — кивнув Довгий і, все ще з пониклою головою, щез за дверима до номеру хлопців.
Коли Тарнавський зайшов у свій номер, там було порожньо. Більше нікого в кімнаті не було, лише зім’ята ковдра валялася на ліжку. Макс скинув пальто, вимкнув світло і ліг на цю ковдру. Йому здалося, що він відчуває легкий, ледь вловимий запах шампуню, яким користувалася Аліса. Тарнавський заплющив очі і з незрозумілим, але дуже глибоким болем всередині став слухати, як за вікном нечутно шелестять лапаті сніжинки.
Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Мітя Безобразний
Тарнавський і раніше бував із читаннями та виступами у Кривому Розі, але не можна було сказати, що ці приїзди дарували особливе задоволення. Червоний дим, що валив із труб заводу «Арселор», могутні й коренасті усічені вежі доменних печей металургійних заводів, які здіймалися над містом, наче інопланетні охоронці в тюрмі десь на Марсі, важкі сизі соболині хвости токсичних викидів із цементного, коксохімічного, чавуноливарного, сурикового заводів, що підіймалися в небо практично в будь-якій точці видноколу, вселяли в Тарнавського мало оптимізму, який, хоч і ніколи не зараховував себе до «зелених», почувався щоразу в Кривому Розі, мов у парадному вході до вогненної Геєни. Та й ніколи не чув він від колег, щоб хтось рекомендував тут гуляти самому ввечері. Навпаки, ледь не кожен таксист користався з нагоди, аби розказати, як когось зарізали в тому районі, застрелили — в іншому, а грабіж і розбій — і зовсім повсякденна річ.
І хоча Тарнавський міг би посперечатися, що не все аж так уже й погано в Кривому Розі, коли вони в’їхали автобусом у місто, лихі передчуття огорнули його. Важкі снігові хмари переслідували «Придурків» упродовж усього їхнього туру. Тут, у Кривому Розі, змішавшись із вуглецевими викидами і парою, хмари стало практично чорними, і вже ополудні, коли, здавалося б, день мав бути найсвітлішим, на місто спустилася практично сутінкова темрява.