Концерт у «Каверні» почався, як і годилося, з майже годинним запізненням через перший гурт — ті точно так само, як «Придурки», переоцінили свої сили з алкоголем перед початком концерту. Тарнавський увесь час, поки тривала перша частина концерту, тихо сидів за одним зі столів одразу під сценою, проглядаючи чергове домашнє завдання, яке виконала Аля, і одним оком постійно позирав на публіку, що зібралася в «Каверні». Це були звичайні готи і блекери, по-доброму агресивні і перезбуджені. Нікого з особливим інтересом до «Придурків» і конкретно до нього, Тарнавського, поки що тут не було. Що ближче час наближався до десятої вечора (на котру було посунуто виступ їхньої команди), то більше певності з’являлося в Тарнавського в серці — його хтось захищає. І в Кривому Розі, в Запоріжжі тепер шляхи відкриті. У серці тьохкала надія, що, можливо, на цей раз усе минеться.
Коли ж раптом до Тарнавського підійшла україномовна жінка бальзаківського віку, вдягнута в офісний кежуал, і покликала до себе в кабінет. У своїх спробах вивести Тарнавського кудись у кулуари на приватну розмову, вона була наполегливою, спершу м’якою, а що далі — то більш рішучою.
— В чому річ? — спитав Тарнавський, не зрушившись із місця.
— Пане Тарнавський, нам треба переговорити з приводу деяких обмежень щодо вашого виступу, — сказала сухо, ввічливо жінка. З її тону було зрозуміло, що нічого доброго розмова ця не віщуватиме.
— Кажіть тут, я теж послухаю, я його менеджер, — втрутилася одразу ж, розчувши щось непевне, Аліса. Жінка хвилину повагалася і, врешті, склавши руки на грудях, холодно пояснила:
— Я знаю, що на вас планує прийти сьогодні дуже багато людей, і ви викупили п’ятдесят квитків. Але наш головний спонсор — він сам воював в АТО. Він доброволець. Бізнесмен з кількома підприємствами, залишив усе, пішов на фронт. Він хоче, щоб це місце підтримувало у Кривому Розі патріотизм.
— Я патріотичний автор, — сказав упевнено Тарнавський.
— Наш спонсор так не вважає. Він бачив ваше інтерв’ю. Пане Тарнавський... — жінка подивилася на нього важким втомленим поглядом. Голос її був неприємно, дратуюче серйозний. — Давайте будемо без скандалів. Ви не можете виступити сьогодні в нашому клубі. Ми вам повернемо гроші за п’ятдесят квитків, які ви купили.
— Тоді і ми не будемо брати участі, — сказала Аліса. — Все, пацани, ви чули? Забираємося звідси.
— Стоп, Алісо, — зупинив Тарнавський, відчуваючи, як поволі заводиться. Його небезпечна жилка правдошукання і правдорубства, яка вже спрацювала раз у Кам’янці-Подільському, знову почала смикатися і вібрувати, але після посту Міті Безобразного та решти ветеранів з Тарнавського ніби раптом викачали всю злість, і залишилося тільки щось дуже болісне, зранене. — Поясність спочатку, що не так? От що не так?!
— Знаєте, що не так? — строго подивилася на нього жінка. — У мене чоловік теж зараз на фронті. І він воює, в тому числі, за таких гівнюків, як ви, які, замість того, щоб зі зброєю в руках захищати Україну, кажуть різну... дурню.
— А може, це з вами щось не так? — Тарнавський раптом відчув, як голос його зривається на фальцет, і те, що мало вибухнути гнівом, починає зрадницьки дрижати сльозами. Він піднявся з-за свого столу, відчуваючи, як трусяться його руки. Схоже, їхня сутичка з арт-директоркою, що виникла тоді, коли на сцену мав вийти наступний гурт, вже привертала загальну увагу. — Може, це з вами всіма щось не альо, якщо ви не дозволяєте мені відчувати так, як відчуваю я, думати, як думаю я? Може, це зі всіма щось не гаразд, а я якраз нормальний?!
— Пане Тарнавський, я не готова розмовляти з вами на таких тонах. Прошу покинути наш заклад, або я викличу поліцію.
— Та на мою сторінку загляньте хоча б! — крикнув їй Тарнавський, відчуваючи, що по обличчю в нього потекли сльози. Усвідомлення повного краху, який зараз відбувався з ним, колись відомою, колись публічною, колись шанованою людиною, на очах у десятків свідків, було десь у закапелках свідомості. В зеніті ж його внутрішнього світу кипіло обурення, образа, безсилля. Стримувати його в собі уже не було терпцю, і Тарнавський розумів, що обличчя його вже мокре, а він хрипким голосом все ще намагається щось пояснити цій арт-директорці, розуміючи, що це — останній, безнадійний бій Макса Тарнавського, приречений на поразку.
— Подивіться, блядь, шо там пишуть такі ж ветерани, як ваш чоловік! — нестямно хрипів Тарнавський. Всі загати, які Макс так ретельно виставляв, врешті, не витримали і прорвали. — Я з ними менше ніж добу пробув, а ми стали друзями. Друзями! Я нормальний, ви це хоч можете зрозуміти? Я нормальний! Не треба мені тут тикати, що я робив... Навіщо ви так зі мною? Навіщо?!