— Звісно, розумію, — сказав Тарнавський і поплескав Назіка по плечу. — Розумію, як ніхто. Ти мене теж багато чому навчив, старий.
— Я? — здивувався Назік, зашарівшись від того, що Тарнавський назвав його «старим».
— Так. Ти навчив, як можна домовлятися із тими тітками з кіосків, щоб вони тебе підключили до своєї розетки, — Макс криво, наскільки давали змогу синці на обличчі, посміхнувся. — А в житті всяке може статися... Гаразд, це жарт. Дай «п’ять», Назік. Ти крутий клавішник.
Назік вдарив Тарнавського по наставленій долоні. Хесус, піднявши голову, теж озвався до Макса:
— Та, Вождь. Я тобі теж хочу подякувати... Ну, ти розумієш, за що...
На вустах Хесуса з’явилося щось, віддалено схоже на усмішку. Тарнавський задумливо кивнув головою.
— Здається, Хесус, розумію, — стримуючи власну усмішку. — Я був радий почути ті сорок два слова, які почув від тебе за наш тріп. Вони всі були важливі.
— Для нього це прорив, — зауважив Назік, і хлопці розсміялися.
— Да, Вождь, — зітхнув Рибка. — Мені буде тебе не хватати.
— Ну чому ж? — усміхнувся Тарнавський. — Ми зможемо бачитися в «Норі».
— Це так только кажется, — загадково сказав Рибка і поправив пальцем свої ледь прозорі, замацані окуляри. — А на самом ділі ніколи нішо не повторяється. Но і нє прекращається тоже. Всякая разлука послєдняя, а всякая встрєча пєрвая, я счітаю, но ето слішком глубокая філософія, Вождь, я боюсь смутити єю твой дєтскій разум... А от, кстаті, наші влюбльонні.
Рибка задоволено гигикнув, порснувши слиною. Довгий і Аліса поверталися радісні з пакетами, повними булочок з гарячими сосисками, і двома картонними переносками, натиканими пластянками з кавою.
— Жрачка, — сказав Довгий і поставив пакет перед друзями. — Тарнавський, а можна з тобою пару слів тет-а-тет?
— Авжеж, — кивнув Тарнавський, вже розуміючи наперед, про що буде розмова. В Аліси, слава Богу, буде тепер справжній супутник до Маріуполя. А Макс зможе зараз купити в касі останній купейний квиток і поїхати разом з хлопцями до Києва. Попереду Різдво, Новий рік, свята. А потім... Потім Макс планував зробити те, що виношував у собі вже давно, але все ніяк не наважувався. Не наважувався зробити надто довго.
Вони вийшли з Довгим з вокзалу на повітря, на сторону платформ, стали біля дверей і закурили.
— Ну що там, усе налагодилося? Можна привітати? — трохи силуючи усмішку, переборюючи в собі незрозумілу внутрішню втому, яка навалилася раптом на нього, спитав Тарнавський.
— Так, — кивнув Довгий. Нотка легкої іронії зблиснула в його синявих, як осіннє небо над Широм, очах. — Я подумав над тим, що ти мені сказав. І я сказав Алісі, шо не хочу задовбувати її.
— Серйозно? — здивувався Тарнавський. Він поглянув на Довгого великими від здивування очима. — Але чому?
— Їй дійсно потрібен хтось крутий. А я хочу займатися музикою. Голос поставити хочу. Нормально піднятися. Тоді вже. Колись, може. Іноді так буває, що люди знову сходяться.
Тарнавський з розумінням кивнув, прокручуючи в голові слова Рибки про те, що кожне прощання — останнє, і кожна зустріч — перша. Довгий навряд чи колись йому вибачить той біль, що Макс мимоволі приніс у його життя своєю появою. Навряд чи колись буде вважати Тарнавського доброю, порядною людиною. Але вони щось обидвоє безумовно подарували одне одному.
— Був радий мати справу з джентльменом, — сказав Тарнавський і простягнув Довгому долоню. Довгий, нічого не сказавши, потис Тарнавському руку у відповідь. На устах у нього заграла загадкова, вже зовсім доросла усмішка.
Тарнавський допоміг хлопцям повантажити всі їхні інструменти та апаратуру в купе. Десь глибоко всередині боягузлива частина Макса нашіптувала: сядь разом з ними, поїдь на Київ. Вже зранку будеш у себе. Тепла батарея, гарячий чай. Твій ноутбук. Пиши роман. Але інша частина, та, яку Тарнавський наважувався вважати справді собою, розуміла: так історії не створюються. І, як казав один його товариш-письменник, повернутися додому, ідучи за своєю зіркою, можна тільки обійшовши Землю навколо. Поруч подавала йому сумки з так і не розпроданими дисками та футболками Аліса, їх підхоплював Хесус і передавав кудись далі.
Врешті, коли до відправлення потяга залишалося зовсім нічого, хлопці зістрибнули ще раз на платформу. Всі вони стали колом, поклавши одне одному руки на плечі, а Аліса залізла попід їх руки вниз, щоб зробити зі спалахом фото їх облич.