— О Боже, — видихнула з полегшенням Аліса, побачивши індика. — Як він узагалі тут вижив? Напевне, його випустили, коли всі тікали з Каштанового.
Трохи віддихавшись і переконавшись, що, окрім індика, на пляжі нікого немає, Аліса сказала:
— Ми в Каштановому фактично. Пішли тепер через село. Тут усе порожньо.
Закинуті сади біля сільських садиб здавались примарами. Пробираючись попри стежки при хатах, вони рухалися далі на схід села, де, власне, був будинок баби Люби. Хоча де-не-де в цій частині Каштанового, що не зазнала сильного обстрілу, і траплялися будинки з пробитим дахом чи вибитими вікнами, більшість будівель були ще цілком цілими. Село, схоже, раніше було заможним і люди тут будувалися добре, з розрахунком на ґрунтовне господарство.
— Зараз хтось тут ще, крім бабці, є? — поцікавився Тарнавський.
Аліса знизала плечима.
— Може, кілька людей ще живуть. Таких, як вона. Які не хочуть виїжджати.
Знову почулося гримотіння мінометних ударів. На цей раз воно було зовсім близько, але ці звуки, до щораз більшого здивування самого Тарнавського, не викликали жодного страху чи дискомфорту. Задніми дворами, перелазячи через повалені паркани, вони, врешті, вийшли на невелике, заросле травою подвір’я баби Люби із залишками снігу попід парканом.
— Зараз я постукаю у вікно, щоб її не злякати, — сказала Аліса. — Надіюсь, баба нікуди не пішла...
За подвір’ям, за голими деревами, було видно, як височіє біла споруда. Тарнавський зауважив, що поява цієї споруди тут його зовсім не дивує. Навпаки, це було ще одне підтвердження того, що він мислить ситуацію правильно.
— Все-таки, це вражає, коли натрапляєш на те, про що сам колись приблизно писав, — сказав Макс Алісі, киваючи у бік споруди.
— Ти про що? — здивувалася вона, але недоговорила. Гучне високе дзявкотіння рознеслося на всі навколишні сади, порушуючи тишу закинутого села, в якому досі було чутно лише цвірінькання розімлілих на теплі горобців та покаркування ворон. Макс відірвав погляд від білої вежі маяка й огледів хату, біля якої вони зупинилися. Будинок баби Люби, невеликий, одноповерховий, з геть зарослим травою подвір’ям, справляв враження здичавілого, якби не маленький песик, що виліз раптом з-під порога і кинувся їм назустріч, люто гавкаючи. Макс помітив миску біля буди, в якій були залишки якоїсь каші, і зразу стало зрозуміло, що в будинку хтось живе.
— Жуліку, це я, — присіла Аліса радісно до песика, скидаючи зі спини рюкзак і ставлячи його на землю біля себе. Песик гавкнув кілька разів невпевнено і, ще раз принюхавшись, чи то дійсно згадав Алісу, чи, може, вирішив, що просто так треба, і став лащитися до неї, з усіх сил мотаючи на різні боки своїм куцим хвостом. — Ой ти ж мій маленький... Жуліку...
— Кто там? — почулося з хати.
— Ба, це я! — гукнула Аліса, і на порозі з’явилася стара, зігнута жінка, що опиралася на паличку. Без страху вона подивилася спершу на Тарнавського, а потім під сходи, на чорнявенького Жуліка й на дівчину.
— Кто ето? Аліса, ти?
— Та це я, баб! — Аліса облишила Жуліка і, підскочивши до старої, міцно обійняла її.
— Зачем же ти опять прієхала, дєтка? — прошамкала баба Люба. — Я же казала по тєлєфону, тут сєйчас опасно, дєточка...
— Ба... — хотіла щось сказати Аліса, але не змогла і, обійнявши її та сховавши обличчя в неї на грудях, замовкла, затрясшись у риданнях.
Баба гладила її по голові.
— Ну заходітє. А єто с тобой?
— Та, ба.
— Женіх?
— Нє, ба, друг.
— Друг? — недовірливо перепитала баба. — Ну заходітє.
У сінях у баби Люби було темно і холодно, але в кімнаті від увімкненого та розжареного калорифера йшло приємне тепло. Тарнавський сів на диван поруч з калорифером, роздивляючись зацікавлено хату, принюхуючись, торкаючись невибагливих радянських ще меблів долонею.
— Ба, ми тобі гостинців принесли, — викладала Аліса на стіл продукти.
— Значить, треба отпразнувать, — сказала баба Люба бадьоро і, поки ставила чайник, Аліса нарізала кілька шматків хліба, щоб зробити бутерброди. Бабця виставила на стіл пляшку горілки і невеличкі чарки. Тарнавський спершу думав відмовитися, але, коли Аліса теж сіла за стіл поруч з ним і глянула на нього веселим, щасливим поглядом, погодився. Тарнавський розлив горілку по чарках і вони випили. Стало тепло, навіть весело. Аліса почала розповідати, що мама розлучається з татом, а вона хоче переїхати в Маріуполь на бабчину квартиру.
— То всьо суєтноє, — махнула рукою бабця. — Ти молодая, переїжджай. Живи, скільки надо.