Тарнавський налив їм ще по чарці і вони знову випили.
— А як же ви познайомилися? — стала розпитувати баба Люба Алісу, і та розповідала, все накладаючи Тарнавському в тарілку то бутерброд, то сардин із консерви.
— Шото не похоже, щоб ви були просто друзья, — сказала їм баба, похитуючи головою в хустині й лукаво дивлячись з-під своїх кущистих брів. Аліса заусміхалася.
— Та, баб, ти все бачиш, — озвалася Аліса і поцілувала Тарнавського, а Тарнавський обійняв її і пригорнув до себе. — Це жених.
Баба Люба з інтересом практичної людини роздивлялася Тарнавського. Вони сиділи в тиші, серед якої звучало лиш цокання годинника, та час від часу бухкання ударів десь трохи далі за селом. Тарнавському тут, у товаристві бабці Люби, в її кімнатці з кількома іконами і гучним старим годинником, стало так затишно, що ці гупання здалися петардами на Новий рік.
— Скоро ж і справді Новий рік, — згадав раптом Тарнавський. Баба широко усміхнулася беззубим ротом.
— Ну давай тоді ще по одной і всьо, — запропонувала стара, і вони випили втретє.
Приємне тепло розтеклося по цілому тілу Тарнавського, і поки Аліса розпитувала бабцю, як вона тут живе, Макс, відкинувшись на спинку старого дивана, все дивився у вікно, і в світлі сонця виднівся край сліпуче-білої вежі маяка.
— Я піду пройдуся, — сказав Макс, раптом відчуваючи потребу встати з-за столу. — Хочу подивитися на маяк.
— Який маяк, Тарнавський, ти куди? — здивовано, усміхаючись спитала Аліса.
Макс, відчуваючи, що не може зараз пояснити тих почуттів і розумінь, які переповнювали його, лиш махнув рукою, щасливо усміхаючись, п’яний не від горілки, бо випили вони зовсім трішки, а від усвідомлення того, що він практично досяг мети, став собою.
— Ну, гаразд, — сказала Максові строго Аліса. — Тільки ж дивися мені. Нікуди далеко не відходь.
— Там осторожно, — теж застерегла бабця, але так лагідно, немовби вони всі в цей момент були не на війні. — Сегодня мені сосєд розказував, що тут заблукали еті... Прішельци... С тамтой сторони...
Бабця невизначено кивнула.
— К нєму в дом заходілі, спрашивалі, куда оні попалі. С автоматамі, страшниє. Ви, голубчики, вже нікуди сьогодні не уходіть, опасно. Переночуйте у мене, а с утра пойдьотє назад. Хорошо?
— Добре, — кивнув Тарнавський, знаючи, що все буде так, як і повинно бути.
— Максе, — Аліса стривожено глянула на нього. — Туди і назад, добре? Щоб я не переживала.
— Я тільки одним оком... — сказав він, не закінчивши думки. Він помацав себе по кишенях пальта і з нагрудної дістав записник, який подарувала йому Аліса.
— Кинь собі в сумку, — сказав він. — Там усі мої новели нові, майже готові. Поки їздив з вами, встиг накатати. Дев’ять.
Тримаючи в руках його записник, Аліса виглядала стурбованою.
— Просто на всяк випадок. Це найцінніше, що в мене є, — пожартував він, усміхнувшись Алісі. — Після тебе, Білко. Ти ж знаєш, який я буваю, коли вип’ю. Краще хай він побуде у тебе.
Аліса взяла з Максових рук блокнот і сховала собі в рюкзак.
— Зараз буду, — сказав він і вийшов на вулицю, одразу закуривши. Свіже повітря холоднішало під вечір, і Тарнавський повище підняв комір пальта. Волосся на голові рвучко тріпав вітер. Вдалині знову загримотіли відголоси обстрілів.
Зарослою дорогою Тарнавський рушив на пляж, курячи і вбираючи в себе різкі, свіжі пориви вітру, які долітали з моря. Вийшовши на пляж, де вітер став тільки міцнішим, Тарнавський рушив до маяка. Вітер був сильним, веселим, грайливим. Коли Тарнавський вже практично дійшов до маяка, пориви зробилися такими різкими, що довелося навіть зупинитися. Від сили вітру поли його пальта розліталися. Тарнавський поглянув на маяк — високий, білий, надійний. Саме тут все й відбувалося. Тут жив його герой роману «Там, де вітер».
З прибережних хащів тихо вийшов чорний собака.
Щоб піднятися на маяк і оселитися на ньому, потрібно було пройти попри охоронця маяка, блек дога, що охороняв Тарнавського в різних подобах і личинах упродовж усієї дороги сюди, в Каштанове.
— Ну, привіт, — сказав йому Тарнавський лагідно, співчутливо.
— Прівєт, мой свєт, — сказав собака чомусь грубим, прокуреним чоловічим голосом — і повітря оглушилося кількома гучними пострілами.
— Та ти чьо, Лєший, какова хуя? То ж цивільний.
— А хуй іх разбєрьот. Щас сдаст, падла, потом хуй вибєрємся отсюда.
Тарнавський дивився перед собою і не міг зрозуміти, звідки ці голоси. Все, що він бачив — чорний пес, який дивився на нього, смиренно і строго, просто перед входом на маяк, оберігаючи підступи до нього. Тарнавський раптом перевів погляд на пальто. На грудях, там, де серце, розпливалася мокра пляма. Макс приклав руку до місця укусу і зі здивуванням побачив, що рука стала червоною.