Наступними після едітпіафівців готувалися до виступу якісь захмелілі бидлопанки з Рівного, котрі лабали кавери на відомі пісні «Лімп Бізкіт»: то заходили поржати і поприколюватися у гримерку, нетверезо порпаючись у своїх кинутих біля стійки для одягу сумках, то, не знаходячи собі місця, щоб сісти (окрім як на підвіконня), з гиготанням виходили, штовхаючи одне одного плечима, геть.
Слідом за ними в програмі йшли якісь нацпанки (вони, схоже, зараз робили саундчек на сцені), а після нацпанків уже починалися флагмани — «Криваве весілля» (Луцьк, dark gothic folk — готи зустріли своїх шанувальників і зараз квасили з ними на крайніх столах у залі зі сценою), «Аетернус Некрозіум» (Львів, pagan black metal core) і «Блайнд Сканк» (гурт з Івано-Франківська, що без зайвого пафосу окреслювали свій жанр як doom-death grindcore black metal with apocalyptic female vocals and occult poetic elements). Останні виконували вже якусь геть сатанинську музику. Нею й мав завершитися концерт — саме останні дві команди, які, далебі, вже не перший рік знали одна одну, й окупували надійно диван — найзручніше місце в гримерці — користаючись правом старшинства і вислуги років, де й розпивали шмурдяк та пиво, погримуючи своїми чоботами в срібних ланцюгах та відкидаючи час від часу зі своїх порізаних борознами облич пасма вже добряче сивого волосся.
Фраза «Мужик, чиїх ти будеш?» виявилася, схоже, останніми словами Рибки Поньо, які той спромігся промовити за вечір. Після цього його голова закинулася, окуляри з’їхали набік, а свідомість полишила видиму сторону Всесвіту, і Жора, опустивши голову на груди, пішов у відключку.
— Він набухався? — спитав Макс у хлопців, уважно вдивляючись в їхні обличчя і повертаючи на стіл листок із розкладом, який висмикнув перед цим із рук Аліси.
— Він все... пішов... — тихо посміхаючись і глипаючи на нього своїми небесно-блакитними очима мешканця Середзем’я, сказав Довгий і мерзлякувато нагороїжився у своїй дутій спортивній куртці. Схоже, він не панікував через те, що відбувалося. Можливо, єдиний.
Аліса демонстративно не говорила ні з геть вимороженим Довгим, що часом кидав на неї болісні байдуже-закохані погляди, ні з понурим, плечистим Хесусом, що безпорадно морщив своє масне, прищаве чоло, ніби намагаючись щось відчайдушно чи то пригадати, чи то зрозуміти, ні з розмазаним у мармеладно-арахісову пасту Назіком, що вдивлявся у бульбашки в напівпорожній пляшці мінералки, ні навіть із Максом. Вона робила вигляд, що усього цього бедламу з п’яними рокерами, накуреними «Придурками» і холодом з відчиненого навстіж вікна не існує, і вирушила теж у якусь власну Галактику Нуль, відгородившись від усіх стіною холоду, втупившись у власний телефон. Біля Аліси стояло пластикове горнятко із чимось тьмяно-жовтим — чи то віскі, чи то коньяком, до якого вона час від часу прикладалася і зразу ж тремтячою рукою підносила до губ сигарету. Тарнавський зауважив, якою чистою, ніжною була її шкіра.
— Як саундчек пройшов? — перевів він погляд знову на хлопців, зрозумівши, що Алісу краще зараз не чіпати.
— Н-нормально, — з легкою усмішечкою знизав плечима Довгий. — Тобто, н-ніяк. Поки що.
Назік усе так само уважно слідкував за бульбашками в мінералці. Хесус знову наморщив чоло, вкотре спробувавши зрозуміти, що відбувається.
— Ви що, накурилися? — спитав Макс, скрививши губи в посмішці.
Довгий чи то скрушно, чи то по-філософськи гмикнув:
— Та так, т-трохи є.
— «Трохи є», бля, — прошипіла зі свого кута, мов затравлена, але від цього не менш люта кішка, Аліса, яка, вкотре взявши до рук пачку зі сигаретами, врешті, з гнівом жбурнула її об стіл. — Та ну вас в жопу! Робіть самі, що хочете!
Вона різко встала і вийшла з гримерки з блідим від люті, закам’янілим обличчям.
Макс і Довгий подивилися їй вслід, і від цієї чоловічої розгубленості перед незбагненним жіночим універсумом між ними раптом проскочила іскра солідарності. Втім, Довгий був надто накурений, аби ця іскра змогла розгорітися у якийсь пломінець дружби. Та й гадати тут теж особливо не було над чим — хлопці вбилися перед першим концертом у м’ясо, а їх менеджерці, яка, певне, останній місяць, як не два, займалася підготовкою туру, друком нікому не потрібних дисків і футболок, яких ніхто так ніколи й не купить, зідзвоном з незліченною кількістю інших менеджерів, значно старших і значно просмаленіших життям, ніж вона; менеджерці, яка виборювала, можливо, їхнє право виступити четвертими в цьому списку, а не першими чи другими, на розігріві, як і належить повним аматорам, їхній менеджерці просто зараз зірвало гайки. Тарнавський її розумів.