— Готи з Л-луцька... — невиразно сказав Довгий. — Чув про в-відвар «Малятко»?
Макс знизав плечима.
— Це типу «молоко»?
— Ага, воно, — гикнувши, озвався раптом з кута столу Хесус. — Манага.
— Коли ви його випили? — спитав Макс.
— Години три тому, — сказав Довгий. — Саурон з Луцька зварив, як тільки ти пішов.
— Пиздєць концерту, — сказав Назік, не відриваючи погляду від бульбашок в мінеральній воді. — Я, блін, навіть...
Проте він не договорив, що саме він навіть. Зрештою, це було очевидно. Назік ніс втрати на всіх фронтах. Хесус важко видихнув, збираючи, вочевидь, волю в кулак і озирнувся, аби перевірити, чи не йдуть мусора.
— А що з цим? — Макс кивнув на Рибку.
— Та т-той взагалі... — Довгий ніяково, але чесно всміхнувся. — Синькою з-залився і з-закинувся ще якимись к-кальосами.
Макс добре знав, що таке «молоко» — відвар коноплі на згущеному молоці та інших жирах, які максимально повно вбирають у себе тетрагідроканабіноли і забезпечують якнайповніше їх всмоктування в організм. Мовою психотуризму це означало жорсткий міжгалактичний шмон твоїх мізків, пам’яті та совісті, якому тебе піддають всі можливі транскордонні служби контролю нашого сектора Всесвіту, чергуючи серії глибокого пристрасного допиту з погрозами, залякуванням, вмовлянням та іншим космічно-міграційним інструментарієм, при зустрічі з яким перевірки на ізраїльських авіалініях тобі здадуться дитячим садочком. Одним словом, поки тебе розмазує по міжзоряному простору, в обличчя б’є прожектор нейромедіаторної лихоманки, а твоє несвідоме вивертають і витрушують перед тобою до останньої заначки й найдрібнішої монетки двоє накачаних похмурих павуків з Альфи Центавра, тобі точно не до концерту.
Єдиний вихід при таких розкладах — це терміново здати назад квиток, скасувати рейс, зібрати манатки і спробувати повернутися на Землю, застопивши першу-ліпшу космічну шаланду, що летить у бік Сонячної системи. Хай поволеньки, не зразу, але до десятої вечора на клятій колимазі можна буде дочмихати назад у цей холодний і незатишний чернівецький гадюшник десь посередині між Баренцовим морем і Африкою.
Цей план втечі з камери попереднього затримання при митниці на Альфі Центавра міг би спрацювати за двох умов — повного, наскільки це можливо ще, очищення шлунку, і китової дози гелю-сорбенту. Обговорювати рішення про порятунок екіпажу судна «Придурки» зі самими Придурками зараз не мало сенсу. Через технічну неповносправність капітана Максові потрібно було перекинутись кількома словами з їхнім штурманом. Він, схоже, і сам зараз був на межі.
— Нікуди не йдіть, — сказав Тарнавський Довгому, хоча, звісно, ця експозиція з усміхненого людського м’яса, здається, нікуди рушати не планувала. Довгий подивився на нього непевним, окосілим поглядом, в якому можна було вгледіти нотку вдячного вогню. «За нього й тримайся, Максе. І проригай їх усіх».
Він залишив «Придурків» у гримерці й почав перетинати уплав, кролем, тримаючись у напівтемному залі ближче до сцени, вже достатньо щільний розхвильований натовп місцевих хіпарів. Зал наповнювався музикою з колонок, запахами смажених сосисок, які линули крізь спільні з кухнею вентиляційні труби, що зміїлися під стелею, і галчанням веселої бородатої і хаєратої молоді, яка дедалі щільніше окуповувала столи та стільці біля бару і в темній, підсвітленій червоним, глибині залу. Понад людським морем, мов крик сирени, час від час проносився зляканий вереск колонок, коли хтось із довгов’язих музикантів необачно підносив занадто близько мікрофон.
— Он де ти, — раптом вхопила Тарнавського, мов русалка, просто під час чергового гребка за руку Жанет, яка несподівано виокремилася з натовпу, і вже тут, збивши його з обраної траєкторії, потягла крізь людську тісняву на глибину, до столика, за яким самотньо сиділа огрядна, але зовсім ще юного вигляду дівчинка з білявими косичками, які весь час нервово намотувала собі на пальці. На округлому обличчі школярки читалися хвилювання від зустрічі з метром і повна невинність перед життям. Тільки шкіряні фенечки та мотузочки, щедро намотані на зап’ястки, вказували на її причетність до забороненого плоду рок-н-ролу.