— Знайомтеся, це Аля, — Жанет достатньо безцеремонно поставила Макса перед дівчам, мабуть, уже відчувши, що Тарнавського можна, принагідно, водити на тоненькому повідочку, як великого слона — неповороткого і грізного на вигляд, але податливого і слухняного, якщо знати, як його приручити.
— Привіт, — замахала Тарнавському пальчиками Аля, засоромлено всміхаючись, утім, намагаючись цього не виказувати. Її широкі перса, обтягнуті чорною футболкою, коли вона рухалася, щедро колихалися. Аля напружено жувала жуйку і стискала в руках зошит, так, щоб Максові зразу було зрозуміло, що вона до письменника у справі. Чорт, та вона приготувалася до справжньої консультації!
— Привіт, — кивнув Макс і змовницьки, прихиляючи над столом і Жанет, поклав дівчатам руки на плечі. — Така справа...
Тарнавський глянув на Жанет, а потім на Альку.
— Там наша група, «Зе Моронс»... Вони в поганому стані... Може зірватися концерт. Ми можемо їх поставити ближче до кінця?
— Бляха! — вилаялась Жанет, і половину її дружнього ставлення до Макса здуло, мов вітром. Вона вивільнилася з цього змовницького кола і важко видихнула. — Фух... Це реально купа головняків зараз все перегравати... У «Блайнд Сканк» поїзд...
— Я віддячу, — пообіцяв багатозначно Макс, дивлячись їй в очі й стараючись при цьому думати про плакат з автографом, який він залишить після себе в кабінеті арт-директора, ну і, може, пару книжок, які відправить пост-фактум поштою, коли повернеться в Київ.
Жанет закотила очі.
— Аля, — звернувся Тарнавський тоді до дівчини. Та стурбовано подалася йому назустріч, готова, вочевидь, включитися у процес порятунку концерту. — Ось тобі сто гривень. Сходи в найближчу аптеку і купи банку сорбент-гелю, будь-якого.
— Добре, — без роздумів, охоплена трепетом серйозності всієї ситуації, а також величчю постаті відомого письменника, почуттям відповідальності і водночас радісним усвідомленням абсолютної посильності свого завдання проти завдання Жанет, Аля піднялася з місця. — Я швидко. Тут на розі є.
— Дякую тобі дуже, — всміхнувся Тарнавський якомога щиріше. — Приходь, і тоді посидимо з твоїми текстами, гаразд?
Аля кивнула і, вже накидаючи куртку, готова була рушати за гелем.
— Уф-ф, ну гаразд, — вперши руки в боки (вкрай небезпечний жіночий жест, наскільки переконував Максів досвід), сказала Жанет, переставши закочувати очі. — Я побазарю з пацанами, може, «Аетернус» погодяться раніше виступити. Але це така підстава...
— Дуже дякую тобі, — повторив Тарнавський, злегка торкаючись її руки. — А я поговорю зараз з Алісою.
І, ще раз посміхнувшись та підбадьорливо кивнувши повнявій Алі, яка на секунду забарилася, аби побачити, чим закінчиться протистояння двох головних кумирів її життя — сестрички Жанет і відомого письменника Тарнавського — та, власне, самій Жанет, яка вже безпорадно обм’якла, розуміючи, що зараз доведеться відгрібати великою шуфлею смердюче менеджерське лайно, зайшовши в нього по коліна, Макс поправив пальто і швидко попрямував до виходу. «Штурман Пропеллергед, прийом. Дайте ваші координати. Повторюю, дайте ваші координати. Не бачимо вас на радарах. Прийом».
Поїзд проноситься поміж закоханими, що стоять на різних платформах станції Кьока-Cуіґецу, і здіймає в повітря пелюстки відцвітаючої сакури
Штовхнувши важкі, обклеєні афішами металеві двері на беззвучних завісах, Тарнавський вийшов з пабу на свіже повітря під невеликий дашок, де було так само тісно від довговолосих, одягнутих у чорне неформалів, як і всередині. Тут теж курили і гучно розмовляли, цмулили з півлітрових пластянок пиво і зирили здивовано на лапатий сніг, що летів із низького, грізно сірого неба. На вулиці вже смеркалося і вдалині завулку, де розташувався рок-клуб, запалювалися перші ліхтарі.
Макс вийшов під заметіль, відчуваючи, як важкі, лапаті сніжинки падають за комір пальта, і роздивився навколо. У напівтемряві він бачив гірше, але якимось чудом біля старого, наполовину схованого під сніговим заметом автомобіля вдалині вулиці, у невеличкому скверику з розлогими вербами, відгородженому наполовину вкопаними в землю шинами, що чорніли з-під снігових кучугур, Тарнавський побачив маленьку знайому постать.
Макс рушив швидким кроком до неї.
— Слухай, відстань! — гукнула Аліса, засікши ще здаля Тарнавського, і зразу ж розвернулася, щоб іти геть. На її обличчі, беззахисному настільки, що це вразило Макса до самого серця й змусило на секунду задуматися про щось прекрасне і ламке, що народжується в людині, коли їй сімнадцять, Тарнавський встиг побачити лиш відчай і безсилля.