— Зачекай! — гукнув Тарнавський і у два кроки наздогнав Алісу, схопивши за руку і різко, грубо розвернув до себе. І саме в цей момент, момент, коли Аліса повернула до Тарнавського своє обличчя, свій палаючий чорним розпачем погляд, він раптом розгледів таку надію в Алісиних очах, крізь ці пасма невміло вистриженого каре, і крізь цю невідь-звідки застиглу на її фізії замурзаність, що ніби прирікала її рано чи пізно стати жертвою насильства, побачив таке палаюче болем сподівання на те, що він, Тарнавський, той, ким ця школярка, можливо, таємно марила ще з дев’ятого класу, зараз, не питаючи, міцно поцілує в губи, увіп’ється в її рот, а вона запустить у його руки свої пазурі, свої тонкі пальці так міцно, щоб шкіра Макса побіліла, притиснеться до нього так щільно, щоб решта світу в цей момент просто згорнулася в крихітну чорну цятку неймовірної маси (наприклад, десять в сотому ступені мас Сонця на кубічний сантиметр, як у надмасивній чорній дірі) і потім вибухнула абсолютно новим світлом, сяючим, сліпучим білим світлом, від якого всі невдачі, кошмари, всі кажани і сови, всі нічні почвари, якими повниться світобудова, коли тобі сімнадцять і коли ти малюєш нігті чорним і густо-густо підводиш собі очі — вся ця нечисть з криками, демонічним м’явканням і кажанячим виском розлетиться, а ви стоятимете в обіймах, що випромінюють сліпучу білість, — побачив у її погляді таку сміливість бути, що на секунду ти, Максе, стаєш готовий вже це зробити для неї, пірнути в цю водоверть, лиш би її надія виявилася не марною, лиш би не підвести її, але щось у тобі все ж пригальмовує, бо це, чорт, це ж було б уже справді божевіллям — закрутити роман зараз із цим підлітком, із цією першокурсницею з обкусаними нігтями, пиши пропало, життя б понеслося таки вже напевне під відкіс, напевне, то гальмує зараз твоя зрілість, народжена з такого ж, як і в неї, дитячого страху, але, слава Богу, вона ніколи не дізнається, чому все в той момент, врешті, обірвалося, чому ти не поцілував її, хоча, зізнатися, тієї миті достатньо було просто нахилити голову і простягнути свої губи до її привідкритих пересохлих вуст, уже готових до поцілунку, щоб усе склалося і щоб усе твоє життя понеслося зовсім іншими рейками.
І от ти розвертаєш її, і все це пролітає у тебе в голові, а вона розвертається у відповідь, і все це пролітає у неї перед очима, і ви обидвоє стежите за тим, як цей потяг, цей швидкісний експрес, сінкансен в інше життя, зі станції Коґарасі до станції Маморітаї, проноситься поміж вами і ви можете тільки безпорадно спостерігати, як кожен вагон, котрий у цьому разі символізує секунди, які ви втрачаєте, мчить між тобою і нею, здіймаючи вихор, зриваючи пелюстки сакури, змітаючи пушинки снігу, напинаючи весняним поривом вітру її пишне плаття (скажімо) і тріпаючи поли твого піджака (скажімо), і поки цей потяг несеться між різними платформами, на яких ви стоїте, ви можете хіба безнадійно розглядати одне одного крізь його вікна, і ваші очі стають усе більшими через народження розуміння того, що ви втрачаєте зараз дещо неймовірно важливе, можливо, найважливіше у вашому житті, але ж, зрештою, так можна сказати і про кожну секунду, заспокоюєш ти себе, а що думає вона, ти вже не знаєш, але пауза стає надто довгою.
— Що треба? — каже тобі Аліса злим голосом, від якого все починає замерзати навколо, починаючи з твого серця і закінчуючи японським похмурооким солов’єм, що недобре зиркає на вас із покритих цвітом сакур на проміжній станції Кьока-Cуіґецу, де ви, власне, щойно спостерігали за тим, як між вами проносилася ваша можлива любов.
— Чого витріщився? — повторила Аліса грубо, агресивно висуваючи вперед підборіддя, і Тарнавський зрозумів, що він, загіпнотизований мерехтінням кадрів, вагонів, секунд, варіантів життів перед очима, випав з дійсності. На них у майже знепритомнілих сутінках з неба кольору памороків сипався липкий, густий сніг, і між Тарнавським та Алісою — кілометри самотності, сотні верст засніженого, замінованого донбаського степу, який, якщо йти через нього по-чесному, назустріч одне одному, аби справді зустрітися, потрібно пройти тільки босим.
Макс спробував зібрати свої думки.
— Давай, назад дуй, — сказав він Алісі строго, показавши на двері клубу. — Камера є? Будемо зараз знімати кіно. Афігенно буде. Курсовий проект будеш мати.
— Ти шо, в натурі придурок? — ледь не викрикнула вона Максові в обличчя, розуміючи, напевне, що, проскочивши цю тонку пограничну лінію ніжності й першого поцілунку, повислого поміж двома перонами залізничної станції, загубленої серед квітучих сакур, усе тепер уже втрачено для неї з Тарнавським, а отже, можна дати волю відчаю й гніву. — Вони, блядь, обдовбалися в хлам! Який, блядь, концерт? Все, що планували, говорили — все в пизду! З ким я взагалі зв’язалася?