Хлопці зблідли і перезирнулися. Все-таки, коли твоя все ще голова витає в пересиченій вуглекислим газом атмосфері Марса, а пальці намагаються перебирати струни гітари десь у невеликому пабчику на Землі, є шанс сплутати акорди.
— Треба будити Рибку, — озвався Довгий, і всі троє, як за командою, повільно піднялися.
— Ні пуху, ні пера, — кинув їм Тарнавський. — Ґуд лак енд ґуд фак!
За столом спорожніло, і тільки пластянки від недопитої мінералки та пива нагадували про присутність хлопців. Макс побачив, що білява поетка-першокурсниця Аля досі дивиться на нього сповненим апетитної надії поглядом. Аліса ще хвилю тому була поруч, фільмуючи крупним планом неголене вже кілька днів обличчя Тарнавського і розгублену, вдавано звабливу усмішку Алі, а тепер зникла. Схоже, потрібно було вділити увагу поезіям Алі.
— Пане Тарнавський, — Аля кокетливо склала пухкі ручки під підборіддям. — Тепер ви можете подивитися на вірші?
Макс, переконавшись, що більше підстав відкладати консультацію немає, з безнадією взяв до рук доволі товстий, і, схоже, геть списаний зошит, і, напружуючи зір у скупому освітленні, погортав його. Зошит в лінійку виявився густо помальований кульковою ручкою — там були кривуваті, наче здивовані, черепи, прохромлені густо затушованим чорним чорнилом мечами, витягнуті, мов із малюнків екстрасенсів родом з дев’яностих, постаті повногрудих дівиць в якихось чи то слов’янських, чи то скандинавських одежинах з довгими полами і тканими поясами, перекошені, оздоблені літерами «R.I.P.» надгрібки.
Аля, нервово поскубуючи фенечку на зап’ястку, позирала то на сцену, де вже почали давати жару ветерани львівського дум-металу, то знову переводила погляд на Тарнавського, намагаючись у напівтемряві розгадати його реакцію, а коли Макс кидав на неї з-під кущистих брів похмурий погляд, то сором’язливо усміхалася у відповідь.
Глибокий горловий ґроулінґ і підвивання, якими супроводжувалися пісні «Аетернус Некрозіум», Тарнавський слухав незворушно байдуже. Він запалив сигарету і, приготувавшись до розбору, відкрив навмання один з віршів:
Печалей сотні зрад сумління
Пірнуть крізь радість, втративши любов...
Наступний вірш був не гіршим, уже, правда, з готичним підтекстом:
Біжать думки нічнії прудко
Сама я вдома, стало жутко...
І далі — про лиликів, що пили кров, про любов, що застигала, укушена каракуртом зради... І що, на Бога, з усім цим йому робити?
Старий, просто поверни Алі спокійно зошит і скажи, щоб вона відтепер ніколи не бралася за ручку. Тільки у крайньому разі. В ЖЕКу. В РАГСі. У банку, не дай Боже, під договором про іпотеку. Ти ж знаєш, що це могила. Ось вона й намальована тут, просто на обкладинці. Поруч із кажанами і каракуртами, що кусають, паралізуючи любов, навіюючи зраду сотень печалей сумління, щоб це не означало. Жутко.
Тарнавський вирішив, що поверхневого огляду поезії буде замало, і наступні сорок чи п’ятдесят хвилин, поки дідусі львівської чорної сцени хрипіли в мікрофон, ретельно проводив анамнез усієї збірки, то повертаючись до початку, то перегортаючи зошит до кінця, то знову розглядаючи хрести, і гроби, і черепи на обкладинці. Аля повинна була зрозуміти, що Тарнавський підійшов до свого завдання максимально серйозно.
— Все безнадійно? — прокричала йому на вухо Аля, коли останній акорд блек-дум-металу закінчив терзати ефір і зал вибухнув оваціями та схвальними криками.
— Дуже багато матеріалу, треба вчитатися уважніше, — відповів Макс, грізно глянувши на неї. Не так швидко. Не можна зараз взяти і сказати їй, що все це — лайно. Бери додатковий тайм-аут.
— А зараз вітайте гурт із Києва — “The Morons”! — почув він зі сцени голос Жанет, що була сьогодні в ролі конферансьє, і в залі пролунали схвальні аплодисменти. Здається, «Придурки» мали фарт — зараз на сцену могли вийти хоч би й «Житомирські тополі», і якщо б звукооператор правильно викрутив ручки в пульті (так, аби додати побільше хряскотіння, скавчання і реверберацій), публіка вдячно сприйняла б і такий авангард.