— Є непогані моменти, — сказав, піднявши очі на Алю, Тарнавський, і дівчина просяяла. — Ще трохи, гаразд?
— Та звісно! — замахала головою Аля і схвильовано почала одночасно пити пиво з пластянки і щось наклацувати на телефоні.
«Придурки» тим часом вийшли на сцену і почали вдумливо налаштовувати інструменти. Рухалися вони повільно, ніби нікуди не поспішали. Назік довго не міг попасти штекером у гніздо, щоби під’єднати інструмент, так що хтось із попередньої команди вийшов їм допомогти, але це все можна було списати й на банальне тремтіння рук клавішника перед виступом.
Врешті, на сцену вивели, мов старого перебендю, Рибку. Без допомоги стояв Жора, слід сказати, вкрай невпевнено. На шиї у нього висіла, спущена майже до колін, бас-гітара. Рибка геть затуманеним поглядом, ніби крізь запотілі окуляри, окинув публіку поглядом. На обличчі Жори розпливлася задоволена, розуміюча усмішка, так, наче Рибка осягнув щойно дещо важливе (наприклад, що у нього зараз буде виступ на сцені — Макс молився, щоб Рибка зрозумів саме це і спробував зараз зібрати себе докупи).
Довгий від самого початку виглядав найбільш тверезим серед «Придурків» — особливо поруч із блідо-зеленим, мов зачахла кімнатна рослинка, Назіком і повільним, неповоротким Хесусом, який виходив із ситуації обдовбу тим, що насунув собі на обличчя волосся, так що перетворився на такого собі дядечка Воно з родини Адамсів. Було видно, що Довгий хвилюється, однак Максові сподобалося те, як саме він хвилюється — так хвилюються не аматори, а справжні митці: сміливо, рішуче, з викликом. В нього не тремтіли руки, на відміну від Назіка. Довгий, схоже, змирився з фактом, що зараз відбудеться публічна смерть їхньої групи і вирішив зіграти бодай щось.
— Перша наша пісня, раз уже в нас така блекушна тема тут, — почав Довгий все ж трохи тремтячим голосом. — Перша наша пісня буде про чорного собаку. Коли чорний пес завиє, це означатиме, що настає кінець світу, Раґнарьок. Така скандинавська міфологія, хто читав Ґеймана, той знає...
Довгий насилу сковтнув слину пересохлим ротом і ковтнув води з пляшки.
— Але в моєму вірші цей міф викладений метафорично. Перша наша пісня — про веселого хлопчика з бомбою в кишені, в якого параноя і який не дуже розуміє, як йому жити в цьому житті, але йому трапився чарівний пес, що розмовляє... — Довгий, порушивши правило попередніх груп не говорити нічого зайвого зі сцени, підтиснув губи, ніби сподіваючись на те, що аудиторія буде милостивою до них. Він тримався за мікрофон, мов за соломинку, і наляканим поглядом водив очима по залу. Зал чекав. Уже б вартувало дати відмашку для початку, однак пауза починала затягуватися.
— Давай уже, лабай, досить тріпатися! — почулося із залу глумливе.
— Дивна така буде пісенька, — незворушно підвів підсумок своєму мовчанню Довгий. — Але, я думаю, ви все самі зрозумієте.
Тарнавський зловив себе на тому, що занадто переживає за «Придурків» — невиправдано переживає. Не варто аж так затримувати дихання заради якоїсь зграйки накурених підлітків — а все ж не втримався, щоб не замружитися: Максові здалося, що, варто їм буде торкнутися струн і клавіш, як з динаміків полиється потік ні з чим не порівнюваної какофонії та музичної неграмотності, і вже через кілька акордів у «Придурків» полетять порожні пластянки з-під пива.
Хесус чітко відміряв ритм паличками — чотири четверті — і хлопці вступили. І те, що зазвучало, раптом наповнило Макса відчуттям трепету й захвату. Рибка, що коматозно стояв біля динаміка, зігнутий, мов знак питання, під вагою гітари й конопляного «молока», невпевнено похитуючись, першим стартував з бадьорим сонячним тремоло в дусі олдскульного пляж-року, а Назік одразу ж підхопив тему теплими ламповими акордами, імітуючи класичний гаммондівський електроорган, і тільки важкі, складні грайндові рифи, які почав витягувати Довгий на своїй гітарі, веселі й забіяцькі, нагадували, що «Придурки» були не лише родом із шістдесятих, а мали справу з кінцем дві тисячі десятих. І навіть, здається, трішки заглядали у майбутнє.
— Довбаний проґ-рок! — вигукнув Макс і з захватом подивився на Алю, стримуючи себе від того, щоб, як фанат у моменти перемоги cвоєї улюбленої команди, чи як батько на радощах від народження первістка, не розцілувати на вулиці першого зустрічного — двірника, поліцейського, а хай би й таку повнотілу інженю з берсеркськими нордичними косичками і загальноосвітньою середньошкільною поезією пубертатного періоду.
— Вони круті, — погодилася Аля, закусивши губу і дещо стурбовано перебираючи в пальцях кінчики своїх косичок — і Макс зрозумів, що навіть привстав з-за столу, аби краще бачити сцену. Опанувавши себе, він знову сів на стілець, але пальці, ніби палички, вже самі неслухняно барабанили по краєчку стола, а підборіддя кивало в ритмі м’яких, поглинаючих і бездонно-кислих, лизергінових за своєю онтологічною суттю акордів Назіка.