Але тут несподівано вступив Довгий зі своїм пост-панківським вокалом.
Його речитативна, надривна, з підвиванням, манера співати абсолютно розламувала високу, космічно-галюцинаторну архітектоніку прогресивного року, яку створювали Назік і Рибка, опускаючи рівень виконання «Придурків» до абсолютно аматорської групи, що йде у фарватері чи то британського «нью вейву», чи то «Звуків Му» та іншої російської ексцентрики.
— Гуляв по пляжу хлопець, побачив він собаку! — чи то наспівував, чи то начитував театрально надламаним голосом Довгий, і Макс поступово відчув, як йому хочеться сповзти під стіл, сховатися, накрити голову капюшоном, покривалом, захисним омофором, посипати себе попелом, заплакати. Він подивився на публіку — ні, публіка танцювала, як і раніше, а точніше, єдиною живою масою штовхалася, стрибала, розмахувала руками і головами, і ніхто не зауважив жодної підміни, але Макс раптом чітко зрозумів, у чому суть прокляття «Придурків»: геніальне аранжування за повної бездарності самого лідера. Ця група могла б перетворитися хай не на нових «Єс» чи «Емерсон, Лейк енд Палмер», але здатна була створити щось непередавано нове, потрібне людству, Україні і зокрема самим «Придуркам». Однак існувати цей бенд, схоже, міг лише за наявності конкретного лідера — Довгого. Десь у віддаленій галактиці, чи, може, в паралельному Всесвіті, на планеті, як дві краплі води схожій на нашу, можливо, існував інший гурт, в якому Довгий був усього лиш ритм-гітаристом і, припустімо, аранжувальником — і при цьому прекрасним гітаристом і геніальним аранжувальником! — а вокал був відданий комусь іншому, безмежно більш талановитому, розкутому, наділеному голосом і слухом.
Довгий теж був наділений і голосом, і, слід зазначити, слухом. Себто, технічних перешкод, як уже буквально на другій композиції пересвідчився Макс, для того, аби Довгий розкрився як вокаліст, не було. Але якась чи то внутрішня надщербленість Довгого (можливо, його ранима амбіційність, або непереборна сором’язливість), а може, особлива харизма, яку ти змушений нести впродовж усього життя, наче хрест, принукали його, замість того, аби слухати інших музикантів, чути тільки себе і голоси тих гномиків-ельфиків-вовчиків-братиків-мурзилок-буратін-незнайок, яким був адресований вокал Довгого, безнадійно інфантильний — а зрештою, Максе, йому ж щойно сімнадцять, тому, краще сказати, просто юнацький за своєю суттю.
«The Morons» виконали ще кілька композицій — спершу запальних (в яких Довгий всіляко звивався біля мікрофона, ламаючи і псуючи враження від мелодик, створюваних рештою гурту, перебуваючи у повній протифазі з ними), а потім більш ліричних, повільних, і попервах Тарнавський, забувши на якийсь час про зошит Алі і про саму Алю, скептично вдивлявся в Довгого, ніби намагаючись розгадати секрет його принципової вади (і, можливо, знайти рецепт до її вирішення), а потім зауважив, що вже на дві третіх сповз під стіл і дивився тепер не безпосередньо на «Придурків», а кудись трішки вище, понад їх голови, ніби благаючи невидимі сили-заступників, покровителів і духів-геніїв, що витали над хлопцями, аби ті дали їм, сьогодні, чи завтра, чи бодай колись, можливість отямитися і зіграти щось путнє, а потім, коли Макс зауважив, що сповз під стіл на чотири п’ятих (чи навіть на п’ять сьомих), знову опанував себе, а потім став гортати зошит Алі, незрячим поглядом пробігаючись по одноманітних рядках, написаних вензелькуватим почерком, розуміючи, що вже б краще «Придурки» взяли за основу тексти Алі, аніж так звану поезію Довгого, котра була надто претензійною, надто натужною, надто несмішною, надто абсурдною, надто витіюватою, надто безпорадною, яка вся трималася на чисто випадкових вдалих збігах, уникнути яких не міг би навіть найгірший поет — і Довгий теж.
Ближче до кінця сорокової хвилини виступу «Придурків», коли Макс відчув, що може вже повністю відсторонитися від дійства на сцені і позирати на годинник цілком спокійно, врівноважено, не рахуючи секунд до завершення цих тортур, а просто складаючи собі в голові перспективи цього вечора (як, все-таки, забезпечити собі можливість спати самому на розкладному дивані, як прийняти душ в умовах антисанітарії та перенаселеності зйомної хати, де вони зупинилися, як взагалі заснути під шум, який спричинять не лише готи, але й самі «Придурки», які не інакше як захочуть відсвяткувати свій так званий успіх, свою першу Піррову перемогу в цьому турне), Тарнавський зрозумів, що варто якось використати час практично і, можливо, дійсно поговорити з Алею про сильні (які, безумовно, все ж вдалося виявити після тривалого розслідування) та слабкі (яких було, на жаль, нездоланна більшість) сторони її поезії, одним словом, настрій Макса раптом став діловим, він пригадав, що сьогодні цілий день займався якоюсь маячнею і не працював, що сьогодні фактично нічого не їв, що вже за півтори доби настане новий робочий тиждень — і багато інших малоприємних речей пригадав також. Беззаперечно сильною стороною музики «Придурків» була, схоже, її здатність рішучим чином протверезвлювати, приводити тебе до тями. Вона дослівно заохочувала, як пишуть деякі критики, «задуматися над власним життям» — задуматися насамперед над тим, чи не котишся ти в таку ж прірву, як і ці молоді люди, і чи не дає тобі твій життєвий досвід, якого поки що немає у цих загалом симпатичних юнаків, конкурентних переваг порівняно з ними — наприклад, щоб швидше зрозуміти, що а) грошей тобі на цьому турі ніхто не заплатить; б) змарнований час у цьому турі — це вирвані сторінки з твого життя, коли б ти міг працювати над книжкою; в) стратегічно ідеальним рішенням було б закупити/взяти в борг/випросити/домовитися за бартер/викрасти у готів з Луцька залишки їх трави таємно від Аліси, і в усіх наступних містах, якщо ти все ж поїдеш з ними на свою голову далі, влаштовувати їм «молочну» диверсію, але вже не відкачувати цю школоту, а дозволити «Придуркам» замість концертування провести ці десять днів у відключці — звісно, це надто гуманний варіант, на який «Придурки» не заслуговують, а ти, Максе, імовірно, вже не володієш відповідною душевною щедрістю, тож краще було б тобі просто поїхати завтра вранці — а ще краще, сьогодні увечері — додому. Позичити грошей у Алі. Продати під шумок барабан Хесуса і сперти все на те, що вони були накурені і збагрили його самі. Вскочити, врешті, в товарняк із краденим буковинським лісом і там, лежачи горілиць на мерзлих, смолистих соснових колодах, притискаючи до грудей свій саквояж, в обіймах майже церковного запаху живиці, припадаючи поволі снігом, зігрівати себе думкою, що, принаймні, ти ще здатен на цей крок — здатен відрізнити овець від козлят, дух від плоті, здатен вирвати вчасно своє життя з цього туману повного забуття, з кудлатих лап анігіляції і деменції, зі сморідної пащеки цього есхатологічного примордіального реалму екзистенційного фобосу, яким і є (так, чорт забирай!) цей довбаний тур. Цей довбаний, довбаний Довгий! Навіщо він усе так зіпсував!