Публіка, попри все, зовсім не помічала того дисонансу, який буквально вбив Тарнавського. Коли «The Morons» (трохи краще за імбецила, і вдвічі краще за кретина, не забуваймо, Максе) зарядили останній акорд (прекрасний до сліз, він звучав як фонограма до якогось сповненого чистоти, природної довершеності, ліричності та відблисків космосу божественно-неземного тріпу студента Кембриджа, що в перервах між вивченням класиків англійської поезії періоду короля Ґеорґа і штудіюванням робіт із марксизму, закинувся маркою «кислого» у своїй невеличкій кімнатці з краєвидом на звивисту річку Кем, на шпилі вікторіанських церков і Грантчестерські заливні луки й раптом прозрів усю світобудову, розклавши світ на атоми, на монади, зрозумівши до самого дна пронизливе Блейкове «в піщинці Всесвіт», перетворивши це осяяння в струнку структуру божественного буття, в якому раптом здобув і прощення, і любов, і мрію, і волю, і, головне, себе), Довгий, задоволено мотнувши востаннє своїми кучерями, переможно підняв над головою руку з мікрофоном — і зал вибухнув аплодисментами. Втім, вухо Макса, навчене до відловлювання півтонів і прихованих мелізмів цього одного з найзаманливіших звуків у Всесвіті (звісно, щоб оцінити його акустичну довершеність, потрібно бути в правильному місці — місце слухання аплодисментів вирішує все), розрізнило достатньо легковажну байдужість, прохідну радість від завзятої шумилки-кричалки-верещалки, котра підігріла кров натовпу іще на півградуса в передчутті більш важкого, тепер уже дійсно забійного музла.
І справді, аплодисменти (чи те, що було їх тубільним замінником — підбадьорливі крики, свист, улюлюкання) швидко спливли, а на сцену вже заскакували чергові блекери із широкої дороги, «Блайнд Сканк», які хвацько — зі значно більшим професіоналізмом, слід відмітити, ніж «Придурки» — розібралися зі шнурками і з півоборота почали загравати з публікою. «Придурки» ж, безмежно щасливі та сяючі, зійшли з інструментами зі сцени і зникли за чорними дверима у гримерці.