У Тарнавського акурат закінчувалася консультація з Алею — Макс натхненно, прицмокуючи, радив молодій літераторці ознайомитися з цілою низкою древніх китайських, середньовічних персидських та сучасних латиноамериканських поетів, книги яких (Тарнавський був впевнений в цьому) Аля ніколи відкриє. Тим паче що зараз вона вже сиділа принишклою, як школярка, і навіть не записувала цей потік імен, мов би все більше упевнюючись у неминучості фатального вироку, який от-от виголосить її письменницьким спробам світило української літератури. Через хвилю до них за стіл впала розпашіла, із сяючими очима, Аліса.
— Ну блін, казала, щоб Рибка не захоплювався басами своїми, — кинула вона і потяглася до півпорожнього кухлика з пивом, яке залишила тут перед початком виступу. По Алісі було видно, що вона задоволена. — Треба щось поїсти, нарешті. Як враження?
Вона стрільнула поглядом на Тарнавського, жвава і метка, як юна гарпія, що тільки напилася свіжої крові.
— Ну... — Макс розвів руками. — Потім скажу детальніше.
— Ну, нормально? — насупила брови Аліса. — Нормально ж зіграли?
Макс запалив ще одну сигарету і, закинувши голову до стелі, як слід затягнувся. Чорт, сказати б зараз, що ця група без Довгого може стати новою зіркою. А потім забрати свій саквояж із квартири і звалити. І поставити на цьому крапку.
Видихнувши дим, Тарнавський випростався в стільці і подивився на двох дівчат, що сиділи навпроти нього. Напружена, трішки розгублена Аля, яка, здається, ще секунду і почне здогадуватися про істинний сенс туманних філологічних натяків, які то тут, то там порозкидав довкола неї Макс, розплачеться і, вирвавши у нього з рук зошита, піде зі схлипуваннями додому, де, можливо, першим ділом викине Максів портрет у вензелястій рамочці (за умови, що такий є) і його книжки (які Макс уже встиг на свою голову підписати Алі), а потім проридає, уткнувшись лицем у подушку, до самого ранку. Ну що ж, так їй і треба, дурепі з косичками. Хай виходить заміж і народжує дітей, і поскорше зав’язує зі своїм цим блек-металом, від нього тільки тупіють.
І Аліса, яка завмерла в прихованому очікуванні, в чиїх очах спалахнув вогник надії, але ще такий непевний, що достатньо необережного подиху, аби цей вогник загас і Аліса бовкнулась назад у чорну, водянисту темряву, заповнену спогадами про гуртожитки, придурків-батьків, дебілів-прєподів, збоченців-фроттажистів у метро, що труться об тебе, закочуючи очі, миршавих ексгібіціоністів у парку біля інституту, що стежать за твоєю пробіжкою на фіз-рі, чекаючи, коли можна буде розчахнути свій вбогий дерматиновий плащик і показати тобі найголовніше, що сталося з ними у житті; і десь над цим усім, мов крізь товщу води, мерехтітиме і розпливатиметься, мовби від колихання поверхні, твоє обличчя, Максе, і лунатимуть твої слова: «Ви — просто купка нікчем, яким треба зайнятися справою, закінчити університет і задуматися врешті над тим, куди котитеся ви, все ваше покоління і вся ця довбана розхитана блакитна планета, що ось-ось гепнеться, мов клоун на роликах у цирку, розмахуючи відчайдушно руками в повітрі й до останнього сподіваючись втримати рівновагу, от».
І траснути дверима. І поїхати додому.
Замкнути двері за собою в свою квартиру.
Зварити чаю. Вдягнути теплі шкарпети.
Сісти на кухні за свій стіл, увімкнути ноутбук.
І щойно будучи на самоті, коли ніхто не бачитиме, коли ти будеш впевнений, що ти — у повній безпеці, розтягнути губи в задоволеному вишкірі. Так я їм дав. Здорово я їх зробив. Мочи малька. Трави пуголовка.
Звісно, натхнення після цього так і полиється з тебе. Я вже бачу цю голову, встромлену в ноутбук. Коронери (чи хто там у нас — патрульні якісь, напевне) знайдуть твоє задубіле тіло, на обличчі в тебе відпечатається пів клавіатури, але — о диво — на екрані слідчі не знайдуть жодного речення, котре б кинуло світло на секрет цієї смерті (підказуємо, смерті від прокрастинації, смерті від завмерлого рядка), все, що вони знайдуть, лиш нескінченні «ооооооооооооооо» і «пппппппппппппп» і так далі — літери, які ти, вочевидь, набрав уже своїм носом, як напишуть, напевне, у рапорті, post mortem, — і за це, братику, братчику, брателло, братуньо, братюга, братяня, бразер, бро, бряка, бруся, бребзя і так далі — за це, між дорогий, мій шановний, мій улюблений, коханий, прекрасний, надзвичайний письменнику, літераторе, вельмишановний авторе, креаторе, деміурже, творче, ніхто не дасть і ламаного гроша. На надгробку в тебе викарбують одне слово: «СПИСАВСЯ».
То чи варто так сильно зловтішатися над Алею, Аліскою, Довгим та іже з ними? Ти впевнений, що ви — по різні боки барикад? Що твоя справа — чавити їх, а не підносити їм кулі, патрони, пляшки із запальною сумішшю, гарячий чай, бутерброди, врешті-решт, просто плескати їх час від часу по плечу і казати: «Ще трохи, бро (чи сістер), ще трохи, і ця грьобана війна закінчиться і, не сумнівайся, ми переможемо, хоч перемога, можливо, буде у кожного своя, але ти, безсумнівно, відчуєш, що це вона, ти впізнаєш її по весні, що раптом розквітне в тобі всередині, по пуп’янках сакури, а чи просто по квітові нашої старої вишні, що раптом набрякне і вибухне за одну лишень ніч біло-рожевим цвітом, затоплюючи і ніч, і цілий занурений у темряву космос, з його розливистим Молочним шляхом і незліченними розсипами зір над головою, затоплюючи тихим білим світлом, впізнаєш цю перемогу по теплому торканню променів сонця до твого обличчя, з якого буде стікати тала вода (а може, це будуть просто твої прохолодні сльози радості), по теплому диханню паруючої землі, по різких контурах галасливих птахів, що ширятимуть самозабутньо в блакитному небі, у будь-якому разі ти точно впізнаєш це відчуття, навіть якщо навколо тут, на грішній землі, й далі відбуватиметься весь цей треш»?