Тарнавський криво посміхнувся і випростався на стільці, з якого було вже знову почав сповзати, намагаючись кудись утекти, стекти, розлитися і розчинитися.
— Якщо чесно — офігенно зіграли, — сказав він. — Офігенно. Навіть не сподівався такого. Я аж не міг всидіти. Аля не дасть збрехати.
Аля, почувши своє ім’я, жваво закивала головою.
— Ну, тоді добре, — видихнула Аліса задоволено. — Жанет нам обіцяла після концерту видати бабки, в них нині повна каса. Я тобі зможу віддати твої гроші, що ти вчора на Рибку потратив.
— Та перестань, — махнув Макс рукою. — Просто поділимо на всіх порівну. Я ж теж заслужив сьогодні, хіба ні?
Аліса закивала головою, широко розкривши очі.
— Блін, якби не ти...
Макс зупинив її.
— Не дякуй, потім потащимося. Ми можемо, нарешті, сьогодні поїсти щось?
Аліса жваво закивала.
— Зараз покличу «Придурків», треба, нарешті, набухатися. Дай «п’ять»! — вигукнула вона і простягнула Тарнавському долоню.
Макс ударив по її долоні своєю.
— Команда! — бадьоро зазначила Аліса і знову надягла Максові окуляри. — Нереальна поїбень!
— Давай, клич «Придурків» і замовляй ковбаски, — несподівано батьківським, по-доброму дорослим тембром голосу сказав Тарнавський і, коли Аліса зникла у натовпі, впіймав на собі погляд Алі. Дівчина сиділа, неймовірно терпляча, неймовірно уважна, склавши руки на столі, наче слухняна учениця.
Макс посміхнувся й сів так само — стримано, склавши руки перед собою на парті, мов учень у першому класі.
— Ну що ж, Аль... Це круто, — врешті сказав він, з любов’ю поплескуючи по зошиту, розмальованому черепами. — Треба мати яйця, щоб усе це прожити... Написати... пропустити крізь себе. Ну, може, не яйця... Ти мене розумієш...
Аля трішки стурбовано кивнула, не знаючи, на що сподіватися.
— Є сильні місця, і є місця, над якими треба працювати, — вів Тарнавський далі. — Я от що пропоную. У нас зараз буде ще майже десять днів тур, і я буду їздити з цими симпатичними дітьми, пильнувати, щоб із ними нічого не сталося. Зі мною завжди буде мій друг-смартфон. Давай ти щодня мені будеш надсилати новий вірш, і ми його будемо разом розбирати — що вдалося, а що ні. Гаразд? Такий собі передноворічний марафон.
Очі в Алі розширилися від здивування.
— Щодня по віршу?
— Так. У тебе утвориться невеличкий цикл. І ти трохи краще зрозумієш, куди рухатися далі. Зрозумієш, як працює поетика і вся ця кухня загалом.
— Вау, — видихнула Аля. — Ви серйозно?! Я не могла навіть мріяти про таке! Сам Тарнавський буде мене вчити писати вірші?! Я буду Вашою ідеальною ученицею!
Аля розчервонілася, а вся її повнотіла постать раптом заграла якоюсь дивовижною вітальністю, юністю, свіжістю і, головне, надією. Надією на щось таке у своєму житті, про що вона раніше навіть не сміла помислити. Можливо, якраз це й називають весною.
— Давай, Аль. Завтра чекаю від тебе першого вірша. А на разі пробач, мушу трохи приділити часу друзям.
Аля розсипалася в подяках, але Макс уже погано чув її — і не лише тому, що на сцену, врешті, вийшли їхні співмешканці — гурт «Криваве весілля», в якому вокаліст був загримований під убитого нареченого, а вокалістка — під мертву молоду у вельоні. А тому, що в голові страшенно голосно щебетали перші березневі птахи, і їх було неймовірно багато, а блакитне небо, яке височіло над ними, стало таким пронизливо-лазурним, що воно сліпило Макса, а спів радісно ширяючих птахів зробився оглушливим.