Давай. Роби крок.
Макс зайшов до себе на сторінку фейсбуку. Ага, ось ця стаття Хари. Диявольські пички гніву під нею, відстовбурчені вказівні пальці, як у глядачів гладіаторських боїв у давньоримському колізеї. Звісно, ти тут такий не один, але по тобі пройшлися добряче.
Макс почав гортати коменти. Більше ніж півтисячі. Холодні пальці смерті від недостачі слави, від підвищеного рівня зашквареності, від холестеринових бляшок коментарів, що впадали в око, від спазмуюче коротких реплік близьких (до вчорашнього вечора) друзів («н-да», «отакої», «тю», «так і знав»), від гострих електричних розрядів, коли Тарнавський пробігався поглядом по верхах усіх цих висловлювань, мов по дзвінкій поверхні якогось скляного саркофага (зробленого у вигляді смартфона, з підсвіткою всередині, так, аби було краще видно обличчя покійника), не припиняли стискати йому серце.
Ну, подивися в обличчя тому, хто лежить у саркофазі. Впізнаєш?
Так, Макс упізнавав. Йому раптом стало байдуже. Не те, щоб легше — просто перестало так сильно пекти і боліти. Просто якась частина Тарнавського померла і лежить тепер з посірілими запалими щоками в цій труні публічної опінії. І не те, щоб ця публічна опінія помилялася, і не те, щоб він сам мав якесь виправдання для себе. Просто це все стало раптом на кілька градусів менш важливо. Ну ось, тепер він персона нон-ґрата. Але де? У Києві? Де дев’ять мільйонів населення? У світі, який вміщає дев’ять мільярдів?
Звісно, звісно, Тарнавський насамперед мав би стати персоною нон-ґрата у власному серці. Але в серці у нього, натомість, замість бажання негайної екстрадиції винуватця, публічного покаяння чи ще якоїсь форми самобичування, була важка, густа печаль. Ця печаль була не про Україну, звісно, не про добродіїв на фейсбуку, але вона була такою інтенсивною і красивою у своїй безпросвітності, що Макс навіть зачудувався. Ця печаль не звинувачувала його ні в чому. Навпаки, вона давала Максові якийсь зовсім інший шанс. Пов’язаний не з розкаянням, і не з самопокаранням, а шанс на інший вимір самого себе.
Зрозумівши, що світ досі стоїть на своєму місці, а він, Тарнавський, все ще живий, хоч і до біса втомлений та виснажений усіма переживаннями цього дня, Макс із легкою саркастичною посмішкою відклав телефон. Стало трохи легше. Це виявилося не так страшно, як він думав. Це кошмарно. Але не так страшно. Він, можливо, ще поживе. І, ймовірно, сам той факт, що Тарнавський зараз читає усю цю переписку не в себе вдома (де такі міцні гачки для люстр, де стільки колюче-ріжучих інструментів, та, зрештою, які, в біса, колюче-ріжучі, ти ж не старшокласниця — поруч прекрасний цілодобовий алкогольний кіоск), а будучи на невідомо якій загадженій квартирі, в турі з цими милими, недосвідченими, талановитими дітьми, які, що зрозуміло з кашлю і сміху в кімнаті, знову накурилися, саме завдяки цьому тебе, можливо, і не переїхав цей екскаватор долі, а лиш трохи зачепив ковшем, проїхався поруч, так, щоб ти встиг відчути запах мазуту в його колісних валах і вловив обличчям жар двигуна. Може саме через це ти ще досі й живий. І може, все якраз не так і погано — і сьогодні, може, ти здав певний важливий екзамен. Хай не на «відмінно». І не на «добре». Але здав.
Незрозуміла, тонка і ледь відчутна ейфорія полегшення, навіть не ейфорія, а певний натяк на неї, надія на радість, проступила у Максовому серці, мов волога крізь мішковину. Готи гамірно покидали квартиру — приїхало таксі, і вони шумно виносили свої інструменти та сумки у коридор. На сходовому прогоні вже розпалювався невеликий скандал — схоже, зі сусідніх дверей на галас вийшла якась літня сусідка і кричала погрозливо, гучніше за готів, що вона зараз викличе поліцію.
Скандалила в сусідній кімнаті Аліса, щось повним претензій голосом доводячи Довгому, на що той відпирався, а Рибка його в тому повністю підтримував. Макс відчував, що в цю хвилину він уже не боїться ані того, що зараз, можливо, приїде на виклик сусідки наряд поліції і зайде до них у цей притон, пропахлий нудотним запахом вивареної в молоці коноплі, і копи зайдуть до них на цю засиджену тарганами кухню, з мийкою, заваленою немитими горнятами від кави, з попільничками, переповненими недопалками, цілою батареєю порожніх пляшок від пива та вина біля смітника, з великою, з блідо-зеленим накипом на стінках, непомитою каструлею, полишеною після варіння суміші «Малятко», і, можливо, копи спитають у Тарнавського, як у найдорослішого серед цієї зграйки молодих творчих обдарувань, що він тут робить і як він докотився до такого життя.
У цей момент Тарнавський відчував, що вже не боїться цього ані на грам. Спокійно розминаючись із останніми готками з виголеними скронями, які збігали під сусідчині крики по сходах на перший поверх, Макс зайшов у вітальню — там, на дивані, який Тарнавський уже облюбував собі в своїх мріях для одинокого і поживного, хоча б семигодинного сну, валялися в розкидку «Придурки», і навіть кріслом уже заволодів Рибка Поньо, який, не знявши з себе навіть куртки і окулярів, тихо хропів, розкривши рота, химерно заламавши на так і не розкладеному в повний свій рекреаційний потенціал фотелі руки і коліна, так, наче в нього була анатомія не людини, а якогось арлекіна, — Тарнавський спокійно дістав із шафи постіль, бо був у цей момент у знанні: кожній хвилині — своє місце, і все, що відбувається, відбувається належним чином. Зараз він ляже, і хоча б години зо дві поспить. А далі буде життя.