Постіль, правда, яку Макс дістав з шафи, була такою страшною, що він одразу запхав її назад у шафу — невипраність білизни досягла тієї межі, коли тканина, після місяців відлежування в ній, ставала нудотно м’якою. Але і це не могло тепер Тарнавського вивести з рівноваги.
Квартира спорожніла. Жарке, нудотно-жовте світло тьмяних ламп викликало головний біль. Скрізь висів запах спирту і вареної коноплі, а також затхлого тютюнового диму — і від цього не допомагало навіть навстіж відчинене вікно на кухні.
Тарнавський окинув поглядом диван. В одному його куті лежав, сперши голову до стіни, Довгий. Весело і наче й не було нічого, він гортав свій смартфон. На протилежному кінці дивана, відвернувшись від Довгого, сиділа, згорбившись над власним телефоном, Аліса. Вона демонстративно не дивилася в сторону Довгого, а Довгий демонстративно зображав тиху медитативну незворушну радість.
— Я пішов на кухню спати, — сказав їм обидвом Макс. — В нас коли поїзд?
Довгий лише подивився на Тарнавського, як на незрозумілого чужинця, зайвого в їхній компанії, і нічого не промовив.
— О шостій, — не відриваючи погляду від телефона, натомість, озвалася Аліса.
— Гуд. Надобраніч, — кивнув Тарнавський і залишив їх розбиратися у своїх стосунках на самоті. Він узяв у коридорі своє пальто, зачинив на кухні вікно і, поклавши одяг на підлогу, вимкнув світло, ліг і загорнувся у пальто, як у солдатську шинель. Зі свого саквояжа навпомацки Макс дістав чистий светр і, склавши його вдвоє, підклав під голову замість подушки. Від підлоги тягнуло холодом, але це було краще, ніж намагатися зараз втиснутися до «Придурків» на диван. Ціла кухня належала тепер йому одному. Нарешті в цій поїздці Тарнавський відвоював собі свій перший простір і зміг його, хай хоч як, обжити, зробити своїм.
Голова, вклавшись на светр, озвалася вдячністю, а все тіло, врешті, набувши горизонтального положення, наповнилося дивним, простим задоволенням. Відчуваючи, як вже провалюється в сон, Макс раптом зрозумів, що хтось, не вмикаючи світла, зайшов у кухню і поклав на підлогу свою верхню одежу поруч.
— Можна біля тебе? — почув він тихий голос Аліси.
Тарнавський промугикав щось нерозбірливе. Аліса беззвучно, як це вміють робити люди крихітної статури, присіла і лягла біля нього. Макс відчув тепло біля спини та вовтузіння — Аліса також, відвернувшись від нього спиною, вкривалася полою шуби.
Спершу, здається, вона лежала, повернувшись до Макса спиною, а потім, через кілька нескінченно довгих секунд, впродовж яких його свідомість розтягувалася на нескінченно довгі нитки сновидінь, наче плавлений сир на піці, між цією холодною крихітною кухонькою, загубленою десь у чорноті зимового всесвіту, і піщаною, залитою сонцем дорогою серед азовських дюн уздовж моря, по якій він, здається, ішов разом з Яніною, а може, і не з Яніною, насолоджуючись гарячим хмарним літнім днем, він відчув, а може, скоріше здогадався, що Аліса уткнулася в його спину обличчям, здригаючись від хвиль тремтіння, викликаних тим, що вони лежать поруч, несвідомих, геть, певне, й не бажаних, але явних і сильних, які, втім, легко було сприйняти за холод, і він ніби бачив зі сторони, як вона підтягує до грудей коліна, як ближче притискається чолом до його спини, як намагається і не може заснути від перезбудження, хоч і випила стільки алкоголю, і як усе щільніше втискається носом у шерстяну тканину твого пальта, не наважуючись покласти тобі руку на плече, сміючи лише втягувати носом твій запах — запах, яким пахне, напевне, твоя квартира, запах тютюну, запах іншого, дорослого життя, в якому десь витають нотки чоловічих парфумів, що роблять усю ситуацію дуже зрілою, справжньою для неї, запах впевненості, якої ти, може, і сам не помічаєш у собі, запах дорослої безстрашності перед тисячею і однією тривогою життя, на яку ти маєш відповіді, коли тобі без пари літ сорок, і які обсідають тебе чорним гайворонням, коли тобі ще немає сімнадцяти, і цей запах впевненості, спокою, дорослого самовладання, одночасно такий близький (в нього можна дослівно уткнутися носом) і водночас такий далекий, готовий обірватися у будь-яку секунду і який, скоріш за все, не зможе тривати довше, ніж відведені вам для сну дві години, ця близькість, укупі з принциповою неможливістю бути ще ближче, чи довше, викликають у неї беззвучний спазм ридання, і гарячі струмки сліз починають їй бігти по щоках, коли вона тиснеться до тебе носом, щось велике і жарке перевертається в її душі, ніби за цим болем лежання поруч криється дещо значно більше, і ти вже не знаєш, чи це в тебе починаються місячні, чи, може, це просто ти перепила сьогодні, перемерзла, перебоялась, чи, може, це щось про любов, ти не знаєш, чи це сниться тобі, друже, чи то паморочна напівсвідома ява, чи це Яніна поруч, чи Довгий, чи Аліса, чи Макс, море рівно шумить, сонце жарке і затягнуте світлими літніми хмарами, тепло гріє тобі в спину, і хвилі монотонно викочуються на берег зовсім поруч, за холодним частоколом очерету й верб, і такий гарячий сипкий пісок, немов заніміла нога у незручному положенні, і це гучне шелестіння холодильника, схоже на шум прибою, і чиїсь теплі, такі щирі слози у пітьмі, і це відчуття — чи щемкої зустрічі після мільйонів років розлуки, чи, навпаки, розлуки, сама лиш думка про яку є нестерпною, — і все це триває вічність — вічно набігає на берег, вічно і нерухомо є.