«Все, — сказав сам собі Тарнавський. — Відтепер».
Ні, від зараз. Просто від зараз починай. Твори.
Макс дістав зі свого саквояжа блокнот, подарований Алісою і розгорнув його на першій сторінці. Папір був волокнистий, тугий, писати на ньому було незручно. Тарнавський відсунув подалі горнятко кави, звільняючи на столі місце, щоб записати, як заповідав Керуак, усяку загадкову муть. Хотілося спробувати щось невелике, новелу на кілька сторіночок. Концентроване зусилля письменника бути.
Ето
Крізь вікна кімнати в гуртожитку гімназії проходили товсті косі промені полуденного травневого сонця. Вікна були відкриті навстіж і в кімнату разом з поривами теплого вітру раз за разом долітали травневі аромати. В них були і нотки наближення екзаменів і ЗНО, і відзвуки близького випускного, і шаленої свободи літа, і розмитої тривоги — це був останній рік школи. Далі в житті мало здійснитися щось інше. Велике і значне.
Не маючи слів для того, щоб описати хвилювання, яке справляли на нього ці аромати, Назік називав їх одним словом: «Ето».
Назік лежав у кімнаті на застеленому ліжку, заклавши руки за голову. Він думав про синтезатор «Ямаха» в магазині «Трембіта». Якщо попросити продавця, він може ввімкнути його і дозволити трохи пограти на ньому. В сусідній кімнаті, 203-й, на всю горлянку хрипів Діммі Боргір. В їхній кімнаті було тихо. Але в його голові крутилася пісенька «Мертвого півня». Вона була наче про їхній гуртожиток: «Я підіймаюсь на поверх третій, я відкриваю друге вікно. І перше, що я побачу, то буде воно — «Ето».
— Ти не йдеш на контрольну? — спитав його сусід по кімнаті. Він тримав вже у руках конспект з фізики, пенал і задачник Римкевича.
— Мені Алексейчук автоматом одинадцять поставив, — відповів Назік і, не підіймаючись з ліжка, глянув у вікно. Там, за вікном, щось загадкове жило щебетом птахів, пульсувало колиханням тополь, вкритих листям, яке, залежно від керунку вітру, ставало то зовсім сірим, то раптом тьмяно-зеленим, пекло нестерпним жаром травня. Якась єдина хвиля, від якої колишеться цілий світ, входила і в нього теж.
Сусід вийшов, а Назік ще якийсь час лежав нерухомо, дивлячись у вікно. «Ето».
Щось відбувалося з ним. Щось гарне, чого він ще сам не міг зрозуміти. Ніби після років темноти раптом настало світло, і якась добра сила увійшла в його життя. Фізик, який за першу чверть у дев’ятому класі поставив йому сім балів, зараз поставив одинадцять автоматом за участь у обласній олімпіаді. Він написав на відмінно ще кілька контрольних. Легко, мовби то і не він, а хтось замість нього. Від цього в серці народжувалося щемке відчуття радості і навіть вдячності. Ніби він всього цього не заслуговував, а воно все одно ставалось.
Задзвонив дзінок на урок. Музика в 203-й стихла. Полежавши ще трохи, Назік встав і, накинувши куртку (вона була завелика, як і більшість речей, які йому перепадали; його обличчя, як завжди, здалося йому надто дитячим; але, здається, це все скоро мало закінчитися також), пройшовся прохолодними порожніми коридорами, тінистими і лункими, котрі перетиналися проміжками світла — сліпучих товстих прямокутників, що сліпучими плямами падали на облізлий старий паркет. Навіть в цьому візерунку світлих вікон і темних сходових прольотів можна було впіймати те саме відчуття. Свободу? Ні не свободу. Радість? Ні, не радість? Красу? Ні, не красу. «Ето».
Він вийшов до великого парадного входу, залитого сонцем. Вдихнув на повні легені смачне, солодке повітря. Все подвір’я навколо гімназії затопила зелень, а з нею — якась невагомість. Ніби весь світ був лише декорації, а за ними сяяло щось справді грандіозне.
Назік повільно пішов від гімназії через зарослі яблунями двори на тролейбус. Проходячи передостанній двір, особливо сонячний і відкритий, він побачив Ніну. Вона сиділа на дитячому майданчику на гойдалці, поволі гойдалася і їла морозиво.
— Ти не на контрольній? — здивувався він, підійшовши до неї. В пісочниці поруч лежало забуте зелене відерце.
— Мені теж автоматом поставили, — скло в її окулярах блистіло проти сонця. В її очах стрибали веселі бісики. — Ти в центр?
Зі своєю короткою зачіскою вона була схожою на русявого хлопчика. Коли Ніна усміхалася, на щоках у неї з’являлися ямочки. На Ніні була біла чоловіча сорочка. Але сама вона статурою скидалася на маленького горобця.
— В «Трембіту», — сказав Назік, роздивляючись її. — Ти теж?