І все-таки, хто ти, Максе Тарнавський?
Ти ж тепер уже, може, і не Макс. Ти тепер навіть не письменник — ти просто голос, загублений у дорозі. Загублений між епохами. Частково вавилонянин, частково кроманьйонець, частково, можливо, халдей, і зрідка, може, зовсім трішечки, прадавній українець. Часи змішалися. Змішалися ролі, маски, книжки. Обставини, люди, речі. Ось на горішній полиці лежить, можливо, втомлений автор наскельних малюнків десь у Чатал-Гююку. У сусідньому боксі — давні мінойці п’ють закарпатське вино і, заїдаючи сушеними кальмарами, грають у карти. Всі свої. Кого тут соромитися? Просто будь собою.
Навпроти нього сиділа Аліса й задумливо дивилася у вікно. Тендітна першокурсниця, з погано вистриженим чорним каре, з блідим обличчям, вона здалася йому зараз найзагубленішою істотою у всьому цьому нескінченному поїзді, а може, і у всьому Вавилоні.
Раптом йому (секундна слабкість, панове) сильно захотілося її поцілувати. Просто стало дуже гостро самотньо, і ось нахлинуло: втома, безсоння, дезорієнтація. От просто зараз узяти й почати її цілувати, зняти з неї поспішно одяг, витягнути з джинсів цю заправлену в них сорочку, покласти їй руку на груди, щоб відчути тепло її серця, притиснути її так сильно до себе, щоб це було боляче, щоб цей біль став сильнішим за всю ту інтенсивну зелену темряву, крізь яку вони вже так довго йшли і навіть не знали: вона оточує їх через те, що хтось невидимий вже довго пасе їх крізь прилад нічного бачення. Взяти її за руку й іти крізь зелену темряву. Лягти в ліжко, зачинати з нею дітей, довго, нестямно, так, щоб тільки зелені та чорні спалахи били своїми темними крилами тебе по обличчю. Робити це доти, доки, нарешті, не зійде сонце, і прилад нічного бачення, нарешті, не знімуть із твоїх очей. І що б ти там не побачив, за цим приладом нічного бачення — чи то своїх прифронтових друзів, які врятували тебе під час обстрілу пращами й стрілами, чи, може, стелю власної заупокійної квартири, темно-сіру, як совість безіменного міщанина з міста-мільйонника, загубленого серед драконових зубів одинадцятиповерхівок, серед покреслених на квадрати спальних районів, серед одноманітних міських агломерацій, серед чорної землі, десь скраю обвугленої від війни країни — хай що б ти там побачив, це буде краще, ніж нескінченна втеча від себе.
Хто ти, Максе Тарнавський?
Ти слово, Максе, що їде із заходу на схід, аби прочитати себе.
— Невсипуща ти, — сказав Тарнавський до Аліси, протираючи обличчя від решток сонного марення.
— Ага, — кивнула вона неуважно, нервово посмикуючи рукою зі смартфоном і вдивляючись кудись за вікно.
— Щось сталося? — поцікавився Макс, витягуючи ноги, що затекли після тривалого сидіння у незручній позі.
— Нічого, — все так само уникаючи його погляду, озвалась Аліса.
Якийсь час Тарнавський мовчав, отупіло проводжаючи поглядом останнього з нащадків Ноя, котрі все ще покидали в його уяві один за одним, розтягнувшись довгою вервицею аж до горизонту, Вавилон, так що на мить тепла рука сну знову лагідно торкнулася його потилиці і стало незрозуміло, чи оті люди з клунками, що заходять зараз у вагон, — це ті, що втікають із Вавилона, чи, навпаки, ті, що в нього повертаються, не знайшовши таки собі кращої долі. Макс протер обличчя і знову поглянув на Алісу. Її вигляд викликав у нього, як у здорового дорослого чоловіка, батьківську жалість.
— Це ти напряглася через Рибку вчора? — спитав Макс, не сильно добираючи слова, бо вже зрозумів, що з цими дітлахами що простіше, то зрозуміліше. — І через те, що всі обдовбалися?
Вона зміряла його затравленим поглядом вовченяти, і Макс відчув, що її краще зараз не ворохобити. Аліса знову подивилася кудись у вікно, де все ще кружляли в сонячних променях ангелики, зіткані з морозяних іскор, і, ніби перемігши саму себе, озвалася:
— Мені треба до бабки поїхати.
— До якої-такої бабки?
— Ну, бабки моєї, мамкиної мами. Вона в Каштановому живе. Це біля Маріуполя.
— Ясно, — Макс питати далі не наважувався, бо далі починалася, як йому здавалося, зона особливої, підвищеної відповідальності — територія особистого спілкування з Алісою, входити на яку Максові геть не хотілося. На хвилю між ними повисла незручна пауза.
— Слухай, то щось сталося, все-таки? — поцікавився, врешті, Тарнавський, зваживши ще раз як слід всю культурологічну ситуацію у вагоні, у власній голові, у власному житті, і вирішивши перестати бути боягузом.