— Повний пидзець з предками, — сухо, надламано сказала Аліска.
— У тебе?
Аліса, ковтаючи сльозу, що раптом набігла на очі, тихо кивнула і втерла щоку, ховаючи від Макса погляд кудись за засніжений горизонт за вікном, за лінії електропередач, туди, де вільно паслися бізони.
— Батьки розводяться, — сказала вона якомога побутовішим тоном, і підборіддя її на мить зрадницьки задрижало. — У мами якийсь мужик з’явився кончєний, а батя бухає постійно і десь пропав. Хочу бабу побачити. Вона квартиру здає в Маріуполі, може, я би туди переїхала.
— Ясно. А де, кажеш, живе твоя бабця? — перепитав він.
— В Каштановому. Зразу за Сопиним.
Аліса втупилася у вікно. Говорити далі вона, здається, не бажала.
При згадці про Маріуполь, де ще недавно тривали військові дії, Макс відчув, як у ньому змією скручується в кільця колишній страх, який повис загрозою над усім його шумеро-аккадським, крито-мінойским, неандертальсько-кроманьйонським благоуханням, але Тарнавський пригадав, як учора вже один раз переміг цей страх, і тепер, схоже, тимчасово окуповані території його совісті можна було поволі, кілометр за кілометром, почати повертати до метрополії, включаючи їх у веселий балаган з халдеїв, асирійців, давніх сколотів і кіммерійців (хоча до них, Максе, ми ще по-серйозному не дійшли, ми зупинилися, нагадаю, всього лиш на бронзі, дев’яте століття до нашої ери).
І, крім того, ти вже написав своє перше оповідання, Максе, тобі є чим пишатися.
Несподівано, при згадці про оповідання і про можливість пишатися ним, увесь тягар того, аби бути Максом Тарнавським, знову навалився на нього, і Максу по-справжньому сильно захотілося випити.
Пишатися тим, що написав оповідання? Пишатися тим, що ти — Макс Тарнавський?
Уся ця довбана країна тільки те й робить, що пишається. Пишається тим, пишається цим. «Зрада», «перемога» і «пишаймося». Ось від чого він утікав. Не від Жанночки. А від того, щоб не стати таким, як Жанночка. Не стати заручником довбаної етносфери.
Ця чортова країна, де кожний гетьман завжди виявлявся зрадником — ось що таке етносфера. Перше правило етносфери — Україна може існувати лише в уяві. Омріяна в міфах, оповита фіалками і матіолами, заколисана ангелами Україна спала на потиканих туманами шовкових травах луків Полісся, на зелених шумах лісів, на розораних нивах степів. Це якщо вдаватися в релігійну поетику етносфери, але етносфера вперто воліла не помічати, що та ж сама заколисана ангелами древня Лада страждала мігренями і безсонням в межах електрифікованих міст, в неї були проблеми із зубами в ділянці видобутку важких металів і її всю обсипало червоною пилюкою в зонах промислових агломерацій, де з усічених конусів плавильних печей валили руді дими. І ще, щоб уже не зриватися на всеперемагаючу риторику «зелених», з їх одвічним треном і комосом, літаніями і плачами за вирубаними лісами, сміттєзвалищами, побитим ерозією чорноземом, пиловими бурями і заболочуванням озер, осушуванням боліт і винищенням рідкісних птахів і так далі, ти ж, Максе, не «зелений» і не сортуєш навіть пластик і скло, ти просто звичайний собі міщанин, але навіть ти відчуваєш, що це все якось в біса неправильно, і місця для охайних вишиванок, для закоханої в жовте колосся мавки, що купається в схвильованому вітром житньому морі, і для космічного лелеки, що на древі життя, котре неодмінно росте десь тут, у районних садових господарствах під Кам’янцем-Подільським, знесе первозданне яйце-райце, з якого вилупиться новий перший українець у білій полотняній льолі, розписаній корівками, зірками і серпиками півмісяця, і дасть українські імена всьому сущому, одним словом, для цієї всієї національно-патріотичної блажі місця стає дедалі менше, тож про що ми, на Бога, говоримо? Про яку, власне, Україну? Котру з них? Ось вони, розставлені перед тобою, мов ембріони на таблицях Ліннея (звісно, всі ми знаємо, що це був один із наукових фейків, але ж який до біса красивий!), перехід від ікринки до жабки, від зиготи до дитинчати, від земноводного — до людини. Ось, і спробуй доведи, що це все — фейк, і всі ці окремо взяті стадії України — це зовсім не єдиний історичний процес, а багато-багато різних Україн, практично нічим не пов’язаних між собою, окрім твого болю, Тарнавський, окрім твого болю, який тебе змушує на це все дивитися і намагатися, як довбаний Менделєєв, зрозуміти, в якій клітинці має бути який елемент. Україній-1991, Україній-1998, Україній-2004, врешті, Україній-2014 — найбільш радіоактивний і нестабільний ізотоп, з якого і досі фігачить гамма-промінням. Котра з цих Україн твоя, Максе?
— Маріуполь, — повторив Тарнавський. — Наш останній концерт. Кажуть, там хороша трава.