Аліса на цей жарт нічого не відповіла. На її обличчі промайнула тінь болю і вона відвела очі, знову втупившись печальним поглядом у вікно.
Щось із вчорашнього сну — чи то прогулянка вздовж моря під теплим літнім сонцем, чи відчуття близькості Аліси, що притулилася до його спини — раптом знову схопило Тарнавського міцно за серце.
— Вибач, кгм, — сказав Макс, скашлянувши, і Аліса здивовано поглянула на нього. — Хочеш, я поїду з тобою в це Каштанове?
— Це на лінії зіткнення, — сказала Аліса. — Там стріляють недалеко.
— Тим більше, — підняв брови Тарнавський, сам трішки дивуючись від власної сміливості. Після вчорашньої перемоги над страхом ця нова свобода йому подобалася. — Тобі ще немає вісімнадцяти. Куди тобі самій? У яке Каштанове? Тобі потрібен досвідчений індіанець, такий, як я. Принаймні, зі мною не так образливо буде обісратися, якщо поруч прилетить щось. Обісремося удвох за компанію. Може, я про це навіть якесь оповідання напишу. Я, власне, почав нову, безмежно чесну збірку...
Аліса з деякою недовірою поглянула на Макса, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він. Тарнавський весело усміхався, але був серйозним.
— Відіграємо в місцевому будинку культури, чи де там у нас виступ, і махнемо до старенької, — продовжив думку він. — Завеземо їй грибів маринованих, торта, олів’є до свят. Що скажеш?
— А потім тридцятого разом на Київ? — все ще недовірливо, але вже із затаєною радістю спитала Аліса.
— Тридцятого нічним на Київ, і тридцять першого в «Норі» всі разом святкуємо Новий рік з повними кишенями бабок, — ствердно кивнув Тарнавський. — Як тобі мій план?
Аліса вдячно, з поглядом, повним якоїсь нової, доброї ніжності подивилася на Макса.
— Якщо чесно, — сказала раптом вона, набравши у груди побільше повітря. — Я перед нашим туром прийшла на Міст закоханих. Хотіла стрибнути звідти, так хєрово було. Вже навіть перелізла була через поручні. А потім подумала — та мені ж сам Макс Тарнавський відписав. Треба йти на зустріч. І полізла назад.
Вона тепло, без жодного суму, всміхнулася Максові. У її усмішці не було кокетства, жіночого лукавства, була... якась світла ностальгія. Ніби цей момент був одним із найкращих у її житті.
Тарнавський несподівано відчув, як у нього від здивування витягнулося обличчя і полізли догори брови.
— То ти перед зустріччю зі мною стояла там, на мості? — спитав він, не приховуючи здивування. Трапилося це всього недавно — цієї середи. А здавалося, пройшло ціле життя. — Я вже, чесно сказати, збирався йти, тебе стільки часу не було.
— Так. Ще подумала — якщо ти не дочекаєшся мене, піду назад і стопудово скочу.
Поїзд різко смикнувся, але продовжив свій хід. Від поштовху прокинувся і оглянув усіх затуманеним поглядом Рибка. Аліса з вдячністю подивилася на Тарнавського, ніби беззвучно просячи Макса зберегти її таємницю.
— Чьо? Вже приїхали? — спитав Жора спросоння і, коли йому відповіддю було мовчання, спитав: — У нас ніяких наркотіков не осталося? Дуже треба.
Тарнавський з Алісою мовчки обмінялися поглядами. Розмовляти душевно вже не було змоги, атмосфера перемінилася. Шаркання по вагону людей, що прокидалися, гримання дверима в тамбур і туалет, запахи раннього середньовіччя з новою силою нахлинули під ніс разом із непоказними фіраночками на замизканому вікні, за яким усе так само миготів засніжений чорно-білий провінційний пейзаж. Поїзд тремтів і здригався на рейках, витрушуючи з подорожніх залишки сну, мрій і романтики.
— Це чудесно, — сказав Макс, відкрито, без остраху дивлячись Алісі в очі, аби якось підвести підсумок їхній розмові. — Дивовижно, що все склалося так, як склалося.
Хоча хотів сказати значно, значно більше.
Спроба запалити вогник у чужій душі
Наступною точкою призначення «Придурків» був Кам’янець-Подільський. Сонце, недовго посяявши у вікнах поїзда, швидко сховалося за хмари, і невдовзі небо знову стало сірим, графітовим, геть темним, так що здавалося, ніби скоро мали настати сутінки, хоч по часу ще не було й обіду. З неба посипав дрібний сніг, і синій, із жовтою лінією, хвіст потяга, якщо дивитися на нього у вікно на поворотах колії, все густіше затягувало півпрозорою білою рядниною хурделиці. На станцію призначення вони прибули уже під акомпанемент добрячого снігопаду, що то затихав, то пускався знову з новою силою.
Над фасадом двоповерхової радянської возальної станції, прикрашеної вицвілими блакитними літерами, що утворювали слова «КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ», клубочилися неприємні сірі хмари. Вони віщували щось тяготне, маркотне, схоже на допит у кабінеті слідчого, на нескінченні, пропахлі застояною жовчю коридори лікарень, на очікування судового вироку в справі, в якій ти ще сам достоту не зрозумів: ким будеш проходити — свідком, обвинувачуваним, адвокатом чи прокурором. Одним словом, щось темне і важке витало того недільного полудня на вокзалі Кам’янця-Подільського, можливо, якраз тому, що то була неділя, і трудовий народ, прокинувшись після суботньої пиятики, з невблаганністю розумів неминучість понеділка, за яким послідує все та ж сама щоденна українська сансара соціально-побутових смертей і перероджень. І не ясно було, від чого, власне, так темно було на цій залізничній станції — від важкої пелени хмар чи від чисто локального розуміння невблаганності наближення нового робочого тижня.