— Ахрєнєть як душевно, — зауважив Рибка, коли вони спустили зі сходів поїзда останній ящик з підсилювачем і розклали все це акуратною купою на мокрій від снігу бруківці платформи. Велика порожня платформа біля безрадісного вигляду сірої будівлі вокзалу, що дихала провінційністю та застоєм, вселяла мало оптимізму. Речей у «Придурків» було надто багато, аби з ними можна було швидко переміститися десь у сухе місце, тому Аліса, трусячись від холоду після поїзда і натягуючи на змерзлі пальці рукави светрика, надзвонювала якійсь Наталі — їхній місцевій зв’язковій, яка мала от-от підібрати «Придурків» і повезти у тепло та затишок. Хлопці — Назік, Довгий, Хесус — були після сну в поїзді поки в стані легкої дезорієнтації: давалося взнаки конопляне похмілля. Вони позіхали, терли долонями обличчя, мерзлякувато ховали голови у капюшони курток і курили. Всім хотілося випити чогось гарячого — шоколаду, бульйону з перцем, зрештою, просто чаю. Хотілося нормально поснідати, відпочити в теплі, прийняти гарячу ванну, сходити по-людськи в туалет. Але наразі вони стовбичили самі посеред вокзальної площі в незнайомому місті, і перспективи їх були неясними. З неба сипав лапатий сніг, який, втім, під ногами й танув.
— Аліс, так а де наша дівчина? — поцікавився Хесус, бо, здається, пропустив усі сорок дев’ять попередніх разів, поки Аліса говорила з Наталею по телефону, а потім довго переказувала результати розмови Максові, потім — Довгому, Назіку і, нарешті, Рибці: що дівчина запізнюється через снігопад, що вона вже замовила їм дві машини, що сама вона буде разом із машинами щойно за двадцять хвилин, бо всі вулиці ще з ночі завалило снігом. Смагляве, трохи східне обличчя Хесуса не виказувало жодних емоцій. Він мовчки вислухав усю історію ще раз, від початку до кінця. Після чого, позіхнувши, мов ведмідь і розтерши обличчя кулаками, від чого набув дещо очманілого вигляду, так само незворушно спитав:
— Що це, короче, за місце, де ми маємо грати? — і Аліса йому вп’ятдесяте переказала всю тєлєгу про новий арт-клуб, який тут щойно відкрився і який єдиний серед усіх місць їх виступів проплатив їм житло у нормальному тризірковому готелі, плюс погодився заплатити гонорар незалежно від того, якою буде виручка від сьогоднішнього концерту.
— Це щось дуже пафосне, напевне, — висловила припущення Аліса. — Вони тільки запустилися і хочуть, щоби ми у них були першими виконавцями.
— Ясно. Аматóрес дель арте, так сказать, — мовив Рибка з іспанським акцентом, зсутулено курячи затиснуту в кулачку сигарету і незворушно покриваючись шаром снігу, що лягав йому на капюшон кенгурушки, на плечі куртки і на бас-гітару. — Може, зразу збити з них бабки і їхати в інший город? І так ясно, що сьогодні кіна не буде.
— Не каркай! — шикнула на нього Аліса, хоча погода явно працювала на версію Жори. Аліса сердито глянула на Рибку. Вона здавалася втомленою, під очима в неї засіли темні кола, але її наполегливість подобалася Максові. Після поїзда Аліса знову була жвавою, жартувала й усміхалася всім, окрім Довгого, на якого, схоже, й повісила відповідальність за вчорашню спробу конопляної диверсії. Довгий усміхався і робив вигляд, що все так і має бути, але було видно, що через байдужість Аліси йому боляче.
Поки Тарнавський курив і, втупившись у розмиту сніговими завіями перспективу нескінченних платформ та залізничних шляхів, на яких вдалині було видно сині вогники семафорів, краєм ока споглядав Довгого, його запалений від браку сну розум почав послужливо відмічати в поведінці їхнього гоббіта деякі нові нюанси. Здається, не лише Аліса підкреслено не помічала Довгого. Довгий своєю чергою теж, здається, від самого ранку демонстративно нехтував присутністю Тарнавського. І що частіше Аліса намагалася заговорювати до Тарнавського, і що м’якше, терплячіше він їй старався відповідати (а їхня розмова в поїзді тепер ніби зобов’язувала Тарнавського, як мінімум, до певної дружньої шанобливості в бік Аліси), то більше Довгий кидав на них сповнені болю і безсилого гніву блискавки поглядів.