Хесус почав енергійно барабанити ребрами долонь по плечах, спині, по мокрому від снігу капюшону Довгого, видаючи губами рокотання якихось нечуваних вселенських барабанів.
— Из зис лав, зет айм філин...
— Та блін, іди в жопу! — лиш відмахнувся роздратовано Довгий від Хесуса.
Дивлячись на те, як його команда все більше виказує симпатії Максові, Довгий, здається, ще більше закрився у своєму скляному, холодному ковпакові болю. Не маючи сил заявити щось конкретно проти Максової пропозиції, він міг лише знову знизати плечима і озватися:
— Та не знаю... — звісно, в його «та не знаю» чулося заперечення навіть самої можливості подібної ідеї, адже це попахувало зрадою глибинних принципів групи — групи, створеної ним, виплеканої ним, зрощеної ним. Групи, яку зараз, здається, намагався легковажно схилити на свій бік цей чужинець, якому він, Довгий, сам не підозрюючи того, ще позавчора тиснув руку. В цей момент Тарнавський чітко усвідомив, що Довгий вважає Макса особистим ворогом і конкурентом. В усьому. В творчості (відомий, успішний, талановитий — саркастичне кхе-кхе), у спілкуванні (більш яскравий, більш артистичний, більш розкутий і природний — ще більше саркастичного кхе-кхе), і у коханні (нескінченні ряди астматичного кхе-кхе-кхе, що переростають у надривний, сухотний кашель старого, облисілого, прикутого до ліжка власним креативним, соціальним, лірико-романтичним й еротичним безсиллям Тарнавського).
— Ну та гаразд, — зрозумівши, що почуває зараз Довгий, відмовився від своєї ідеї Макс. — Це я так, пофантазувати... Нам би цей тур пережити...
— Короче, це саме, — раптом Хесус, як завжди, відстаючи від подій у реальному світі, немов поїзд «Мукачево-Київ», вирішив озвучити те, що було у нього на думці, очевидно, останні пів доби: — Коротше, дякую, шо ти нас цей, типу спас вчора.
— Та, я теж, до речі, хотів те ж саме сказати! — жваво підтримав Хесуса Назік. — Ти реально вчора нас усіх на ноги поставив.
— Народ, — озвалася Аліса, вловивши теплу хвилю, що потроху розкривала серця їх невеличкій компанії, яка одиноко стовбичила під снігом на платформі. — Вчора, чесно — це був охірєнний концерт! Я реально вами пишалася! Максе, скажи, було круто?
— Так, я теж був здивований, — погодився Тарнавський якомога тепліше, не уточнюючи, правда, деталей, що саме здивувало його найбільше. — Назік, ти просто ас. Хесус — уважуха!
Хесус незворушно кивнув, виказуючи тим самим Максові респект і шану. Було видно, що йому приємно.
— Якщо ми на такому ж рівні відіграємо весь тур, я вам кажу, можна буде говорити з Ромою з «Діп лейбл», щоб уже записувати альбом.
— Та який в сраку альбом! — обізлився без видимої причини Довгий, що було знову замовк. — Ніхера нормального не змогли зіграти вчора. Звук в жопу був, без нормального звукача це все, бляха...
Довгий стримався, щоб не навести якийсь міцний епітет, будучи твердо переконаний, що всі нещастя їхньої групи кореняться у поганій апаратурі та відсутності толкового звукорежисера.
— Нормальний, блядь, альбом! Студійний! — заголосила уже на два тони вище Аліса, з ходу включаючись у перепалку, яка, видно, тривала вже не перший день і не мала розв’язання, а лише з разу в раз ставилася на паузу.
— Коротше, дай «п’ять», — сказав Хесус, коротко глянувши Максові в очі. — Це у них надовго.
Тарнавському сподобався цей погляд, він був чесним і прямолінійним, хоч було зрозуміло, що Хесус по життю несе на собі тяжкенний хрест замкнутості. Макс, усміхнувшись, ударив по його долоні.
— І мені дай «п’ять», Вождь! — підставив долоню Рибка. — Ти хєровий пісатєль, але настоящий кент, а це многого стоїть.
— Дай «п’ять», — сказав Назік, і Макс плеснув його по долоні після Рибки, хоча Рибці за слова про «херового пісатєля» захотілося ударити не по долоні, а ще раз по фізіономії.
— Юху-у! — вигукнула Аліса, розворохобившись від несподіваного духу єдності й надії, що раптом піднявся в групі. — Дай «п’ять», Тарнавський!
Довгий руки не підставляв і радості особливої від їх загального братання не виказував. Але, на щастя, в той момент, коли потрібно було б якось відреагувати на ситуацію і самому Довгому (наприклад, демонстративно не подати йому руки), і Максові (наприклад, не пропонувати Довгому «дати п’ять»), задзвонив телефон.
— Алло, Наталю? — закричала у слухавку Аліса. — Бачиш нас? Ми тут!
Аліса замахала рукою, і стало видно, що до них через велику порожню привокзальну площу, заметену снігом і потрасовану слідами пасажирів, поспішають двоє молодих людей з однією на двох парасолею від снігу — хлопець і дівчина, десь такого ж віку, як і основний склад «Придурків». Поспішати було чого — стояти серед сльоти на вітрі під заметіллю уже відчутно підзадовбало Тарнавського.