— Наталя, — представилася розпашіла, дещо задихана рум’яна дівчина, коли молоді люди підійшли. — Пробачте, будь ласка! Така жахлива дорога, мало того, що такі сніги, що годі проїхати, то ще й суцільна ожеледь! Це, до речі, Ростик, ми разом працюємо в «Дідухові».
Височенький інтелігентний хлопчина, що тримав над Наталею і, наскільки це було можливо, над «Придурками», чорну парасолю, галантно кивнув.
— Так, пару разів машину добряче завернуло, — підтвердив він і потис усім руки. — Дуже приємно, Ростик! До речі, пане Тарнавський, вітаємо в нашому славному місті! Дозвольте допомогти вам із речима. Як вам їхалося? Ви у нас вперше? Коли Наталя сказала, що ви теж будете, я зрозумів, що сьогодні у нас в «Дідухові» буде аншлаг!
— Я тільки що пані Олі про це сказала. Ми зробили анонс у нас на сторінці, — додала радісно-схвильовано Наталя. — Багато людей вже запитують, чи можна буде купити ваші книжки.
— Ги, — почув Макс за спиною слинявий, замилований Рибчин смішок.
— Зараз у машині обговоримо деталі, — сказав заскочений цією новиною Тарнавський. До жодної зустрічі із шанувальниками він не готувався. — Під снігом правди не знайдеш. Та й кави б випити не завадило.
— Авжеж! — відразу ж погодився Ростик, зрозумівши, що затягувати привітання зараз недоречно і час вести гостей на відпочинок. — Готель уже чекає на вас!
Ростик і Наталя справляли приємне враження — чемні, виховані, завбачливі, вони, як стало ясно з короткої розмови, були студентами-першокурсниками факультету журналістики. Наталя недавно влаштувалася працювати у новий арт-клуб, який відкрила заможна місцева пані, позаяк сподівалася насаджувати у Кам’янці-Подільському високу культуру. Ростик, схоже, був Наталчиним бойфрендом, який з усією рішучістю шляхетного кавалера зголосився в цю негожу недільну пору допомогти Наталі зустріти гостей і всіляко їй асистувати.
Наталя була до пари Ростику — такою ж охайною, добре вихованою юнкою з довгими косами, прикритими беретом. В акуратному рожевому пальті вона, здається, вела «Придурків» до таксі, не торкаючись розкислого снігу ногами, паруючи в кількох міліметрах над землею, і була чужою всілякому бруду. Мова дівчини була чистою і граматично вивіреною, а настрій, попри погоду, дзвінким і світлим.
Макс знав і любив цей типаж незіпсутих молодих людей — вони часто організовували йому виступи в провінційних університетах, відзначалися щирістю, готовністю допомагати і з відкритістю вбирали у себе все нове. Єдиною їх вадою (якщо це можна було назвати вадою) був практично повний неврубон в андеґраундні розклади і контркультурні фішки, у двозначні жарти і сороміцькі натяки, якими часто сипали колеги-письменники Тарнавського — та й, чого казати, він сам. Тарнавському навіть здавалося, що так, як уважно слухали його приховані грубості й замаскований стьоб подібні молоді люди, Макса не слухав ніхто ані в Києві, ані у Львові — і від цього ставало трохи соромно. Їх серйозність зобов’язувала до серйозності у відповідь, а Тарнавський серйозним не був, бути не хотів і ще не відомо, чи взагалі міг. Серйозність убила вже не одне покоління. Макс хотів бути милосердним принаймні до цього. Дивлячись на таких ото молодих людей, на те, як уважно вони вбирали все, що Тарнавський іноді пародійно, іноді з нахабним викликом під час презентаційних турів говорив у їх присутності, в його уяві миттєво поставали сторінки їх майбутніх дисертацій: «Обсценна лексика в ранній творчості Макса Тарнавського», «Культура провокації в сучасній українській літературі», «Скандал як елемент карнавалу в поколінні двотисячників» і таке інше. По-своєму вони були непробивними, але Максові іноді хотілося таки добратися до чогось живого, справжнього в цих людях, таких симпатичних і охайних, струснути їх як слід і привести до тями, розворохобити в них цю серйозність, змусити заусміхатися, попуститися, сприймати життя, культуру, всю цю вічну засмучену Україну, застиглу в підручниках і навчальних програмах у стражденних позах, трохи веселіше, легковажніше. Ці мрії, однак, наводили на Тарнавського смуток — припиняючи подумки трусити Ростика і подумки ж тероризувати підколками Наталю, Макс із жалем розумів, що, можливо, весь цей час намагався розбудити щось важливе, насамперед у собі.
У будь-якому разі, якщо відкинути моральні сумніви і підвести чисто прагматичні підсумки, в поїздках, де були подібні ростики і наталі, завжди добре годували, добре поселяли і наприкінці обов’язково платили гроші.