— Пане Максиме, а над чим ви зараз працюєте? Пишете щось нове? — спитала його Наталя, поки їх товариство, навантажене музичними інструментами і дорожніми торбами, йшло через засипану снігом обширну площу перед вокзалом до таксі. Як то часто буває при зустрічі з письменниками, Наталя вирішила почати знайомство з найбільш складних, неповоротких, непідйомних запитань вселенського масштабу. «Пане Максиме, бути чи не бути?». «Пане Максиме, чому, якщо Бог всемилостивий, Він допускає зло?». «Пане Максиме, чим виправдати наше існування, якщо воно приречене на тлінь, мор і загладу? Як витримати сморідне дихання смерти в обличчу неминучого наближення слабости, немочі й кончини? Як здолати одвічну людську двохарактерність, мізерність помислів, слабосилля, кволість духу і зрадливість серця? Що протиставити зяючій пустці буття, котра витріщається на нас порожніми очницями розбитих сенсів у нескінченно довгих галереях музею покинутих секретів, залишеного нам попередніми поколіннями, які, вряди-годи, були прохромлені, розтрощені й перемелені безжальним механізмом екзистенційної нудьги й безвиході?». І, зрештою, коронне: «Пане Максиме, над чим ви зараз працюєте?». Що може бути простіше? Мабуть, лише «звідки ви черпаєте своє натхнення?»
— Так, збірку новел, — кивнув Макс, стараючись не згубити дихання, поки вони, несучи в руках кожен по коробці з музичним приладдям, рухалися вервицею між автівок на площі перед вокзалом до таксі, яке на них чекало.
— О, чудово! А про що будуть новели? Я чула, ви пишете зараз щось про Майдан. Чесно кажучи, я дуже зраділа, коли про це дізналася. Я б із задоволенням почитала про ці дні в спогадах саме від вас!
— Про Майдан? — здивувався Макс, швидко прокручуючи в голові, звідки могла прилетіти така перекручена інформація. Єдиним варіантом було те, що до Наталі теж якось донеслися відголоски п’ятничного посту Хари, втім, як часто це буває, в дивовижно спотвореному вигляді. — Ну, можливо, там буде кілька замальовок про Майдан також... Про Маріуполь, думаю, буде... але загалом це про щось таке більш глибинне, інтимне.
Макс із полегшенням опустив сумку з чимось, що важило як невеличкий урановий запал до ядерної боєголовки, біля багажника першого таксі. На них чекали дві розбиті іномарки на прибалтійських євробляхах у комплекті із заматерілими, цинічними подільськими таксистами в картузах, котрі лиш відкрили їм багажники і дивилися на потуги молоді повантажити обладнання з насмішкуватою, байдужою зверхністю, ані не думаючи якось допомагати з цим.
— У нас тут на минулому тижні виступав Іван Шкарлет, повний аншлаг був, — поділилася Наталя.
— О так, — закивав, почувши слова Наталі, Ростик. — Було дуже круто, до дванадцятої люди сиділи, ніхто не хотів розходитися. Такий душевний він! Я просто в захваті. Ми, до речі, вже наперед запрошуємо вас до нашого міста зі своєю збіркою. Наталя казала, ви пишете щось про Майдан і про війну на Донбасі. Якщо хочете, у мене є кілька контактів ветеранів з Кам’янця-Подільського. Ми з Наталею трохи волонтеримо, можемо вас із ними познайомити.
— Дякую, ще поговоримо, — криво і вже дещо насторожено всміхнувся Макс. Поки тривала метушня, пов’язана з тим, хто повинен їхати в якій машині, Тарнавський похмуро намагався розібратися в потоці інформації, який йому видали Ростик і Наталя: як пояснити їм, що ніякої книжки про Майдан, а тим більше про війну на Донбасі, він не пише, в Кам’янець-Подільський знову приїжджати не збирається, і хто такий, в біса, цей Іван Шкарлет, уявлення не має.
В машині Тарнавський опинився у тисняві на задньому сидінні разом із Рибкою та Хесусом. Поруч із водієм, після тривалих віднікувань і намагань посадити туди «пана Максима», сіла Наталя. Машина, чавлячи сніг і хлюпаючи водою у вибоїнах, рушила, і Тарнавський став понуро розглядати непоказні радянські, засаджені голими зараз тополями вулиці. Дорога справді була важкою: занесеною товстим шаром снігу, з прихованою під ним ожеледдю, на якій машину раз по раз майже заносило, тож їхали поволі, обережно. Без смаку вималювані фасади невисоких будинків на привокзальних вулицях Кам’янця-Подільського справляли гнітюче відчуття застиглого часу. Засипані снігом, вони навіювали думки про вічну і безцільну перебудову. Культурні пласти різних епох тут зрослися у всій можливій для цього недоладності.
— Взагалі-то, я чув, Кам’янець красиве місто, давнє, — сказав Макс, понуро проводжаючи поглядом ще один аляпувато-яскравий фасад магазинчика в черговій безрадісній цегляній коробці. — У вас же тут і фортеця є?
— Звісно-звісно, — тут же виглянула з переднього сидіння Наталя. — І Старий замок, і фортецю, і мінарет, і Ратушу — все обов’язково варто подивитися, якщо ви тут ще не були. Старе місто надзвичайно красиве! Просто погода сьогодні не дуже вдала для прогулянок.