Макс кинув речі біля телевізора, поклав на робочий стіл капелюха і сів на край ліжка, задоволено зітхнувши. Ліжко було підступно м’яким, занадто м’яким. Спонукало до розкошування, до восьмигодинного сну, до забуття. Поруч, акуратно складені гіркою, лежали рушники — дуже великий, великий, меншенький і зовсім маленький. Всі білі, як Альпи під час переходу Ганнібала в Європу. І рівно складений, накрохмалений, білий, мов тога римського прелата, махровий банний халат. Тарнавський з насолодою провів долонею по цій горі приладдя для купелі, внутрішньо готуючись до гарячого душу.
У двері постукали і рвучко спробували ввійти, але, на щастя, на дверях був особливий замок, який можна було відімкнути тільки зсередини.
— Що там? Я перевдягаюся, — збрехав він, сидячи все ще на краєчку ліжка, з нерозкритим саковяжем біля ніг, не встигнувши зняти з себе навіть пальто. Навіть не роззувся ще.
— Можна до тебе в душ? Там Хесус срати засів. Я манала це все потім нюхати.
Він важко встав, відчинив двері. За ними стояла, вже замотана у точно такий регентсько-білий халат, Аліса, боса, з намотаним на голову найбільшим рушником і невеличкою косметичкою у руках. Вона виразно підняла брови.
— Ну? Ти ше навіть не роздівся. Дай, я швидко.
Не чекаючи, коли Тарнавський щось відповість на це, вона, мов кішка зі сходового прогону, котру підгодовує цілий під’їзд, прослизнула йому під руку і проскочила у ванну, замкнувши за собою двері. За мить він почув, як автоматично запрацював вентилятор.
Макс оторопіло дивився на двері з темного дерева, котрі вели до блаженної ванної з душовою в прекрасному вохристо-бірюзовому фараонівському стилі, великою сліпучо-білою раковиною і, чого вже там ховатися, чистим, продезинфікованим усіма антисептиками світу унітазом.
— Ти можеш вийти? — почулося раптом з-за дверей.
— Що? — не повіривши власним вухам, наморщив чоло Тарнавський.
— Ти можеш вийти? Поки я тут буду митися?.. — знову почулося запитальне Алісине з-за дверей.
— Я в коридорі на диванчику, — буркнув він і, вхопивши телефон, вийшов з номера, гучно затраснувши за собою двері. Тарнавський не хотів виходити з таким ефектом. Так просто само сталося.
Розвалившись на рудому шкіряному фотелі під такою ж скісною стелею в одній із затишних коридорних ніш, освітленій примарним блідим світлом з невеликого вікна, Тарнавський став гортати власні соцмережі, перевіряючи, чи не прийшли якісь особливо небезпечні повідомлення, котрі віщували б звільнення, штрафи, судові позови, запрошення на страту та інші малоприємні речі, які зазвичай стаються з тобою саме тоді, коли здається, що підмога світлих сил удачі, разом із чистою постіллю і гарячим душем, має прибути з хвилини на хвилину.
Але, о диво, ніхто не писав листів з погрозами. Не було нічого нового ані від Жанночки, ані з роботи. У відсортованих повідомленнях, натомість, він побачив вісточку від Алі. Аля! Як він міг забути! Максова нова, прекрасна учениця, з якою він домовився про дев’ятиденний марафон поетичної майстерності.