Аля й справді надсилала йому свій перший поетичний доробок, однак насамперед у її повідомленні йшлося про таке:
«Доброго дня, пане Максиме! Я написала своїм подружкам у Кам’янці-Подільському, що Ви сьогодні будете в арт-центрі «Дідух». Вони обдзвонили усіх своїх знайомих і хочуть до вас прийти, щоб ви підписали їм книжки. У них там клуб шанувальниць вашої творчості, людей двадцять. Там ще будуть білети на захід? А одна моя знайома хоче взяти у вас інтерв’ю. Це можливо?»
О дідько. Сьогодні йому слід чекати навали нових студенток, котрі, можливо, принесуть ще більше зошитів з іще яскравішою поезією. Але нічого, Максе, ти це все пройдеш. Тарнавський задумливо почіхав заросле щетиною підборіддя і відклав телефон.
Йому були потрібні гроші. Як мінімум щоби повернутися до Києва, не кажучи вже про те, що в нього закінчувалися сигарети. Потрібно було конвертувати довіру, яку йому виказувала Аля, у тверду гривневу валюту. Може, варто, навпаки, розпочати широку консультацію студенток-поеток і брати з них по двадцять гривень за вірш — повитрушувати трохи з того, що мама їм дала на проїзд і тістечка?
Чи, може, дійсно поговорити з «Придурками» і зробити спільний вечір творчості? Двадцять людей — це вже немало. Якщо взяти в долю «Придурків», можна буде нашкребти якихось пару сотень.
Подумавши ще трохи, Тарнавський написав Алі: «Привіт! Слухай, Алю, така справа. Я не подумав раніше, а тепер, гадаю, що проведу серію виступів разом із «The Morons». Чи можна було б тебе попросити розіслати цю інформацію своїм друзям? Можливо, хтось би зміг розклеїти пару афіш, щоб люди знали, що я буду в їхньому місті?»
Серце Макса пришвидшено закалатало. Це було нечесно у всіх сенсах — він ані не проговорив цього з командою, ані, зрештою, зі собою. Бо, кінець кінцем, у тебе, Тарнавський, окрім однієї новели, навіть немає що презентувати. Що, будеш читати уривки з першого роману? Чи з «Там, де вітер»?
Та ні, все дуже просто. Нахуякаю зараз нашвидкоруч іще пару текстів. Виступимо в Жмеринці і у Глевасі, чи де в нас там заплановані концерти, згребу бабки — і аста ля віста, придурки. Навіть не обов’язково щось вигадувати спільного разом із цими рєбятами. Досить, що ти почитаєш хвилин десять перед їх виступом, і десять хвилин десь посередині. І все, діло зроблене.
Аля відповіла йому майже зразу. Щасливі пички емодзі розривали рядок повідомлення.
«Звісно!!! Всі будуть у захваті, якщо я скажу, що ви будете презентувати щось нове!!! Я й сама б приїхала, якби не сесія!!!»
Макс відклав убік телефон, відкинувши голову на спинку крісла і прикрив втомлені, запалені очі. З його грудей вирвалося легке зітхання полегшення. Є якась надія. Якийсь мінімальний просвіток, що все ще може піти добре в цьому турі і що він повернеться додому не на електричках і не автостопом.
Відчуваючи, що діє зараз дуже, дуже неправильно щодо Довгого, та й до всього колективу, не повідомляючи нікого про те, що перетворює зараз турне відомого гурту «The Morons» в турне імені не менш відомого Макса Тарнавського, він надіслав Альці список міст із датами їх (тепер уже спільних) концертів. Зрештою, це ж діти, аматорес дель арте, як каже Рибка. Хіба їм не потрібна аудиторія, слухачі? Що ж, Алька обіцяє привести слухачів, принаймні тут, у Кам’янці-Подільському.
Макс збуджено затарабанив пальцями по обтягнутих штучною шкірою бильцях крісла. Отже, треба писати нову новелу.
З його номера вийшла рожева після струменів гарячої води Аліса, закутана у білий халат. Від неї линули млосні хвилі дешевого гелю для душу. Виглядала Аліса зараз вкрай беззахисно.
— Послухай, — гукнув її Тарнавський, користаючи з нагоди. — У мене є одна пропозиція. Треба її обговорити.
У ресторані «Нефертіті» (всупереч загальному стилеві готелю, дрібнобуржуазному і середньоєвропейському за своєю суттю) ще можна було застати сніданок, і «Придурки» розсілися біля вікна, затягнутого легкими тюлевими шторами, вмістившись за один стіл. З вікна лилося прозоре денне світло, сніг надворі на якийсь час припинився, і застелений непорочно-білою скатертиною стіл здавався після чернівецького кубла урочистим продовженням погоди, що керувала сьогоднішнім недільним полуднем. Була вже пізня година як для сніданку, і багатьох страв, позначених табличками зі спокусливими написами біля блискучих, відполірованих до дзеркального сяйва контейнерів, уже не було, тож «Придуркам», які кинулися з великими, ще гарячими після посудомийної машини тарілками до контейнерів і каструль, довелося задовольнятися тим, що залишилося: йогуртами, бананами, нарізкою сирів, двома чи трьома останніми сосисками і скромними рештками омлету.