Коли Тарнавський, відірвавшись від роботи, піднявся розімнути шию і плечі, на вулиці стояла глупа ніч, і крізь шпарини в жалюзі на вікні можна було розгледіти запалені вуличні ліхтарі. Доходила сьома вечора, був саме час вирушати на виступ. Тарнавський вмив холодною водою обличчя у ванній, щоб привести себе до тями і стримати незвичне хвилювання. У нього було два нових тексти, які він планував представити публіці, і Максові було відверто страшно. Викликавши собі з допомогою жриці на рецепції таксі, Тарнавський накинув пальто і спустився повз уже знайомі сцени страшного суду душі у фоє і звідти вийшов на мокречу вулиці.
— Дебютант, блін, — сказав Макс вголос невідомо кому і німіючими від адреналіну пальцями дістав сигарету, щоб трохи заспокоїтися. За півгодини мав початися виступ у нікому не відомому арт-центрі в провінційному містечку, а Тарнавський відчував такий мандраж, наче мав виступати у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні.
Усю дорогу в таксі Макс прокручував у голові можливі сценарії подій, але, врешті, зрозумів, що нічого кращого, аніж просто прочитати перший новий текст, а за ним другий, він зараз не вигадає.
Знайти арт-центр «Дідух», розташований на відшибі Кам’янця-Подільського, серед однакових новобудов, що були зазначені на карті всі під одним номером і відрізнялися лише додатковою літерою (23-К, 23-Л, 23-М і так далі), навіть таксистові, хлопцеві простому і бувалому, озброєному навігатором, виявилося непросто. Нарешті, з підказками Наталі, якій Тарнавському таки довелося зателефонувати, щоб та вивела авто на потрібний закапелок, таксі натрапило на достатньо велику будівлю арт-центру, зі сучасним, вдало підсвітленим скляним фасадом і розчищеною від снігу стежкою. Заплутана дорога до арт-центру вселяла в серце Тарнавському боягузливу надію на те, що сьогодні до них і справді ніхто не з’явиться на виступ. У такому разі вони невеликим товариством поп’ють чаю з пані Олею, посміються над невдалим заходом і поїдуть у готель спати. А гонорар їм, як і було обіцяно, однаково заплатять.
«Придурки» вже пару годин як окупували приміщення галереї, і їхні музичні спроби, коли Макс виходив на свіжий легкий сніжок із таксі, було добре чутно навіть на вулиці. Всередині арт-центру все гримотіло. Зі звуком організатори попрацювали добре.
У просторому білому приміщенні виставкового центру, де на стінах висіла експозиція якогось живопису, не рахуючи «Придурків», Ростика з Наталею, та власниці закладу, пані Олі, було ще практично безлюдно. Довгі ряди крісел, виставлені перед сценою, обіцяли прийняти тут як мінімум місцевих фанатів «Океану Ельзи». Наталя представила Тарнавського пані Олі. Та виявилася симпатичною, веселою, ще досить молодою жінкою, вбраною під оказію у старовинну вишиванку та коштовну гаптовану плахту. Пані Оля випромінювала оптимізм, з її уст не сходила усмішка, та й загалом, вся вона випромінювала якусь живильну енергію матері-берегині.
— Ми щойно кілька місяців тому відкрилися, — пояснювала Тарнавському пані Оля, запрошуючи його присісти в крайньому ряду. — Ось ці роботи — це виставка двох донецьких художників, Міті Безобразного і Андре Закарії. Мітя воював в АТО, а Андре три місяці провів у «ДНР» на підвалі. Зараз вони в нас у Старому місті живуть на резиденції, малюють нам на старих радянських будинках мурали. А це все роботи, які вони малювали в Бахмуті.
Пані Оля вказала на картини, що висіли на стіні. Тарнавський, кидаючи погляд на живопис, кивав. Картини були соковитими, яскравими, живими.
— Я хотіла вас, до речі познайомити, — пані Оля говорила про художників, мов про своїх синів. — Вони такі класні...
— Вони будуть на концерті? — ввічливо поцікавився Тарнавський.
Пані Оля кивнула, торкнувшись рукою старовинних коралів на шиї.
— Я послала їх зустрічати гостей, щоб люди тут не заблукали на районі. До нас ще не звикли приходити. Але завдяки таким гостям, як ви, пане Максиме, я думаю, в нас буде сьогодні повний зал.
Трималася пані Оля просто і гідно, і це налаштовувало Тарнавського на розмову. Наталя принесла їм тацю з кришталевими чашками і заварником із трав’яним чаєм, і пані Оля налила їм із Максимом запашного чаю. Після сигарет приємна гіркота польових трав здалася Тарнавському вкрай доречною.