— На скількох людей ви розраховуєте? — спитав Тарнавський, потягуючи чай і спостерігаючи за тим, як Ростик доставляє стільці.
— До двохсот, не більше, — бадьоро, з усмішкою на устах озвалася пані Оля і поглянула на наручний годинник. — Мітя повинен був привести місцевих волонтерів і ветеранів, для них буде пільговий вхід. Дивно, що їх досі немає.
На сцені продовжували репетицію «Придурки». Довгий тримався бадьоро, як і грав на гітарі, але, коли співав своїм ламаним панківським голосом, робив це аж надто болісно, надламано, так що Тарнавський буквально відчував, як усередині того накопичився біль, який от-от міг вихлюпнутися якоюсь малоприємною соціальною полюцією. Причина ранкового зриву Довгого була ясною як день — той, насамперед, шалено ревнував Алісу до Тарнавського. Вже не відомо, що там між цими голуб’ятами було, та й чи було щось узагалі, але Аліса трималася з Довгим так, наче все лишилося давно в минулому і не підлягає перегляду, тоді ж як для Довгого все щойно почалось. І ти, Максе, опинився якраз між цими двома стихіями — льодом і полум’ям.
Треба було б із ним якось поговорити, пояснити, що в тебе немає навіть найменших посягань на його пасію, що тобі і в страшному сні не привидиться побачити себе в парі з Алісою. Але як це сказати? Треба виступити в ролі старшого. Бути йому, як батько.
Проблема полягала в тому, що в Макса самого ніколи не було батька. Він не любив про це розповідати. Мама виховувала його сама, відколи батько пішов з дому, залишивши їх удвох, і вже не повертався. То як тепер Макс, не знаючи ключів до цієї надламаної музичної скриньки хлопчачої душі, буде говорити з Довгим? Тарнавський того собі не уявляв.
До пані Олі та Макса підсіла з діловим виглядом Аліса, і вони втрьох домовилися, що Тарнавський вийде на сцену першим, представить гурт і прочитає кілька фрагментів «з нового» під імпровізацію Назіка і Рибки, після чого зіграють свій перший блок з авторськими піснями «Придурки». Потім ще одне читання від Тарнавського на десять хвилин — і новий блок із відомих каверів (щоб гарантувати успіх серед слухачів) від команди.
Пані Оля залишила Макса з Алісою удвох і, накинувши на плечі хустку, пішла телефонувати своїм художникам, Міті та Андре.
— Вже час починати, а народу зовсім немає, — Аліса суворим поглядом оглядала порожні ряди. — П’ять по сьомій.
— Давай зачекаємо ще півгодини, — запропонував Тарнавський. — Це Кам’янець-Подільський, крихітко. Я думаю, для тутешніх людей сорок хвилин туди, сорок сюди — це нормально.
У залі назбиралося від сили п’ятеро людей, які бродили по виставковій площі з поштиво складеними за спиною руками, розглядаючи вивішені на стінах картини донецьких художників. Не рахуючи двох місць, зайнятих Тарнавським та Алісою, решта сто дев’яносто з лишнім стільців стояли порожніми. Це був провал, і Макс не розумів, радіти йому чи журитися. Зрештою, чого було сподіватися ще? Неділя, нове, ненамолене ще місце в глибині житлового комплексу на околиці. Час перед сесією. Мертвий сезон.
Врешті, о пів на восьму в залі так і залишалося п’ятеро чи шестеро людей — кілька молодих хлопців і дівчат, і чийсь дідусь, який, очевидно, вважав, що його онука чи онук ще занадто малі, аби ходити поночі в такі віддалені райони міста. Тарнавський відчув, що всередині нього щось обірвалося. Раптом він зрозумів, що насправді в глибині серця гаряче хотів, аби читання таки відбулося — хотів значно більше, ніж боявся провалу. Це міг бути якийсь новий старт. Неочікуваний підйом і злет. Що ж, іще одна надія виявилася фарсом долі. Досада від того, що експромтом вигадана гастроль раптово обірвалася, заповнила його гіркотою.
— Може, вони просто всі десь тут ходять довкола центру і не можуть знайти? — спитала в нього тихо Аліса, яка ще вірила, що зараз станеться чудо. — Тут же жопа повна, хер знайдеш. Глухомань...
Тарнавський, не сильно дослухаючись до бурчання Аліси, яка сиділа поруч, як була, у шубі, спостерігав за діями пані Олі, що вже стояла біля сцени, готова починати. Пані Оля побачила Максів погляд, стенула плечима. Схоже, Мітя і Андре не брали слухавку. Тарнавський розуміюче кивнув, і та вдячно посміхнулася у відповідь. Двоє дорослих людей, кожен зі своїми ілюзіями. Пані Оля, яка сподівається зробити в Кам’янці-Подільському культурну мекку. Тарнавський, який досі надіється, що зможе здійнятися в літературний зеніт навіть із перебитим крилом. Мрійники.
Пані Оля підійшла до стійки з мікрофоном і, так само весело й оптимістично усміхаючись, не без деякого апломбу (хоч і по-дитячому доброго і наївного), урочисто промовила: