— Доброго вечора всім, хто сьогодні завітав до нас у наш гостинний простір! Я рада вам представити молодий, але вже дуже популярний київський гурт «Зе Моронс». І щиро вітаю ще одного учасника цієї мистецької колаборації — відомого українського письменника Максима Тарнавського.
Макс, встаючи зі свого місця і йдучи вздовж порожніх рядів крісел до сцени, почув раптом на вулиці якийсь гамір. Можливо, знайшлося ще двоє чи навіть троє гостей, які стануть окрасою сьогоднішнього вечора і дадуть приріст аудиторії на вісімдесят, а то й на сто відсотків.
— Ви знаєте, — провадила пані Оля, несвідомо поклавши руку собі на груди. — Хоч нас тут зараз небагато, я б дуже хотіла, щоб такі вечори, як ось цей, коли ми сидимо тісно разом у цей час війни, коли наші хлопці захищають нас на Сході України...
Скляні двері галереї відчинилися, і в зал, наче колядники, раптом почали входити люди. Спершу Макс не міг повірити очам — він подумав, що то й були ті, п’ятеро, може, семеро людей, що заблукали довкола галереї, однак люди все заходили й заходили. Більшість гостей була чоловіками у військових одностроях. Таки прийшли ветерани.
— Ого, — промовила в мікрофон щиро здивована і втішена пані Оля. Максові здалося, що вона навіть тихенько пустила сльозу.
— Слава Україні! — закричав один з ветеранів, коли побачив пані Олю.
— Героям слава, — озвалася радісно пані Оля, спостерігаючи як більшає натовп людей у галереї. Люди все заходили і заходили, аж, поки, врешті, не заповнили майже всі передні ряди. Їх, як встиг підрахувати Тарнавський, було, не менше ніж сорок: половина була ветеранами, а половина — дівчатами, яких, схоже, мобілізувала Аля та її подруги, той самий клуб шанувальників творчості Макса Тарнавського. Дивитися на таку кількість збудженого народу, що раптом з’явився в залі, було вже навіть боязко. І не лише Тарнавському. Він побачив, як зблідли раптово Довгий і Назік, і як знову прикрив волоссям обличчя Хесус. Але злякався Тарнавський навіть не виступу як такого.
— А зараз на цю сцену я запрошую розпочати сьогоднішню концертну програму... знаного українського письменника, прекрасну людину, справжнього патріота України Макса Тарнавського! — з несподівано щирою в її устах патетичністю, що не обпалює своїм вогнем хіба початківців, дуже тепло і сердечно промовила пані Оля. Зал ожив рясними аплодисментами.
«О курча! О курча твою ж лягу!», — крутилося в Тарнавського у голові — галицькі лайки, яких його навчила Яніна. Звісно, проблема не у великій аудиторії, сорока людьми мене не злякаєш. Що я їм маю прочитати? Який я, в сраку, патріот? Макс окинув поглядом аудиторію, відчуваючи, як слабнуть його ноги лише від одного вигляду слухачів. Міцні, плечисті хлопці в камуфляжі, в сіро-зелених светрах і водолазках. Відкриті, щокасті, усміхнені обличчя. Макс не бачив на їхніх лицях слідів посттравматичного синдрому. Не бачив надламу. Бачив безстрашність, гідність. І відчував: не має що протиставити їх цілісності. Надламану власну душу?
Може, відмовитися від виступу взагалі?
Але погляд Тарнавського упав на іншу частину залу. Туди, де зібралися дівчата — чи не основна його аудиторія. А тих звідки тут стільки? Невже це все Алька постаралася?
Поки всі плескали, одна з дівчат, красива і блискучоока, швидко підійшла до Тарнавського й проговорила скоромовкою, схопивши його делікатно за руку, ніби боячись, аби Макс не втік:
— Пане Тарнавський, мені Аля писала, що ви ще сьогодні ввечері будете в Кам’янці. Вас можна на пару хвилин затримати після виступу для інтерв’ю? Ви ще не від’їжджаєте?
Тарнавський, слухаючи її з відведеним убік поглядом, аби не витріщатися на цю раптову красу, яка так інтимно близько схилилася до його вуха, що можна було відчути жар дівчачої щоки, кивав.
— Так, звісно, підійдете потім після концерту, гаразд?
Дівчина-журналістка, подарувавши Тарнавському вдячний погляд, повернулася на місце, але тут же інша, значно менш красива, але дуже енергійна і завзята повненька шанувальниця з круглим забавним личком і коротким волоссячком підскочила до Макса з його книжкою «Ні дня, ні ночі» в руках.
— Пане Максиме, я не зможу бути до кінця, у мене остання маршрутка на село йде о восьмій. Я спеціально сюди для вас приїхала. Можна у вас взяти автограф?
— Не можу відмовити, — якомога стриманіше відповів Тарнавський, відчуваючи раптом, як щось давно забуте, гаряче і рідне, мов довколаплідні води матері, первісний океан любові, огортає його. Він намагався прогнати це зрадливе відчуття (слава, ось що це за відчуття — жага слави і спрага слави, і тепер ти жадібно п’єш її знову, як знесилений мандрівник на шляху через пустелю), підписуючи нашвидкоруч дівчинці («Дорогій Оксані від Макса Тарнавського — вічного шляху догори!») свій перший роман (зачитаний до подертостей корінця, який, здається, брали із собою і в Карпати, і на море), але це почуття вперто торувало собі шлях до серця, мов натиск води на загаті, котра неминуче знаходить найслабше місце, і проривалося всередину щастям, страхом, збентеженням.