Максову новелу зустріли аплодисментами, явно більшими, ніж ті, на які вона заслуговувала. Можливо, сама атмосфера цього вечора, теплота пані Олі, настрій ветеранів зробили з неї справжнє свято літератури. На тлі успіху його читань уже цілком непоганими і життєздатними здалися ті кілька пісень Довгого, які «Придурки» вирішили представити сьогодні. Авторська музична програма була удвічі коротшою, ніж у «Качці» — так, наче Довгий відчув якусь слабину і хотів поскорше перейти від власного репертуару до перевіреної класики.
Другу новелу, ще сирувату, бо закінчену практично перед виходом із готелю, і таємно присвячену Хесусу, зустріли з не меншим ентузіазмом, після чого Тарнавський знову оголосив «Придурків» і передав слово Довгому.
— Пісня «Братів Гадюкіних» «Наркомани на городі», — без зайвих пояснень сказав у мікрофон той, і хлопці вшкварили. Звісно, був певний «ядочок», як сказала б Яніна, у такому виборі. Приховане глумління над публікою, догоджати якій Довгий, вочевидь, не збирався. Обличчя Макса скривила не то сакрастична, не то співчутлива посмішка, коли він дивився на Довгого. Гіркота цього ображеного хлопчака була Тарнавському добре знайомою. Але хай. Молодий іще.
Українські рок-хіти, котрі Довгий розумно перемежовував з популярними іноземними, не впізнати які у ветеранів не було жодних шансів (починаючи зі «Статус Кво» і закінчуючи «Скорпіонс»), добре заходили публіці, і вже на третій пісні дівчата, шанувальниці Тарнавського, повставали з крісел і почалося щось схоже на невелику рокотеку, з підстрибуваннями, пританцьовуваннями і веселим улюлюканням. А коли Довгий наважився виконати пісню Боббі Вінтона «Містер Лонлі», досить складну для вокалу і не так широко знану, як інші хіти — в ній йдеться про солдата, який почувався самотнім і хотів комусь зателефонувати або написати листа — її сприйняли серцем, і в багатьох на очах заблищали сльози.
Коли «Придурки» відіграли останнього хіта, і відзвучали завершальні аплодисменти (а їх було багато, вони йшли хвилями, мов густі, освіжаючі літні дощі), нарешті можна було видихнути. До власного здивування Макс побачив, що, забажай Довгий гастролювати на одних лише каверах, у «Придурків» точно була би своя аудиторія і свої фанати — бо чувся і певний запал, і харизма в тому, як вони переспівували чуже. Чому ж так бездарно Довгий звучав, коли виконував своє, власне?
— Це було фантастично, — підійшла до Тарнавського пані Оля і на радощах по-материнськи обійняла його. — Хлопці підходили, дякували! Казали, що давно вже так не відпочивали. У вас неймовірна енергетика, Максиме!
— Дякую, — скромно кивав Тарнавський, відчуваючи, як забуте відчуття всемогутності знову повертається до нього і починає небезпечно п’янити голову.
— Виявляється, це все Мітя і Андре, — пояснила пані Оля, сама сміючись із їх дітвакуватості. — Боже, такі простодушні! Вони з ветеранами перестріли по дорозі ваших дівчат і повели їх усіх разом показувати свої мурали! До речі, вони дуже хотіли з вами познайомитися, пане Максиме! Ви не проти, щоб вони поїхали разом з вами повечеряти? Для вас уже наготували стіл у «Світлиці»!
— Ні, звісно ж, — сказав Тарнавський, який відчував, що в нього зараз після виступу серце широке, як Золоті Ворота в Києві, і туди може в’їхати хоч рота ветеранів.
— Тоді не забиратиму часу у фанаток! — розкланялася, щасливо усміхаючись, пані Оля, і Макса обступили з десятеро студенток із простягнутими книжками і ручками, готові стояти в черзі за автографом хоч до ранку. За ними приходили ще. Краєм ока, відриваючись від роздачі дарчих підписів, Тарнавський побачив, як дівчата підходять поцікавитися до «Придурків» навіть щодо купівлі дисків та футболок.
— Я вас чекатиму тут, біля сцени, — знову підійшла і обережно на хвилю взяла Макса під руку та сама сенсаційно красива дівчина-журналістка, аби нагадати про себе, і Тарнавський, підписавши, врешті, останню книжку і зробивши останнє селфі з найсором’язливішою шанувальницею, котра пропускала поперед себе всіх, аби, нарешті, у повному спокої і тиші поцікавитися у Тарнавського (без жодного натяку), що би він порадив робити, коли соромишся показувати комусь свої вірші, врешті пішов до красуні з диктофоном.
— Це було прекрасно! — тут же жваво озвалася юнка і представилася: — Мене звати Оленка, я журналістка-фрілансер. Я б хотіла записати з вами інтерв’ю для якогось столичного видання. Ще не знаю, куди б його запропонувати, але впевнена, що легко це зроблю. Ви ж така знаменитість, пане Тарнавський. Ви дозволите?