Тарнавський, заворожено дивлячись на її прекрасне м’яке волосся, що кокетливо спадало на обличчя, на великі темні очі з пухнастими віями, на повні, зворушливо привідкриті вуста і дивовижно чисту шкіру, заворожено кивнув, відчуваючи, як втрачає рештки тверезості і, попри обмежувальні дорожні знаки, починає тиснути на газ.
— Звісно, — сказав Макс, не в силах відірвати очей від вродливого обличчя дівчини. — Залюбки. Про що би ви хотіли поговорити?
Оленка вдячно всміхнулася, сором’язливо опустивши погляд, дістала свій записничок і, ввімкнувши диктофон, раптом глянула Тарнавському в очі з якоюсь новою, небезпечною цікавістю, до якої він виявився не готовий.
— Я б хотіла поговорити про вас і ваше ставлення до Майдану.
Після концерту в «Дідухові» «Придурки» повантажили свої інструменти у бусик і закинули їх у готель, після чого рушили в ресторан «Світлиця» — традиційний український шинок з доброю кухнею, де, як і обіцяла пані Оля, їх мали нагодувати доброю вечерею. Мітя Безобразний і Андре Закарія вже чекали на них, курячи на ґанку перед «Світлицею». Ветерани були за духом більше митцями, ніж бійцями, і «Придурки» легко знайшли з хлопцями спільну мову.
— Бляха, ми багаті! — верещала Аліса за столом для найкращих гостей і дружньо мотузила Назіка, що сидів біля неї. В шинку гучно грала музика, було досить людно, тож її вияви щастя ні для кого не були в трудність. — Тільки ти, Довгий, даремно прогнувся під ту тьотку! Треба було рок-н-рол грати, а не українську попсу.
— Це не попса, — відгавкувався Довгий, не підіймаючи на Алісу погляду.
— А мені сподобалося, — озвався один із художників, Андре Закарія. Андре мав передчасно постаріле, вкрите глибокими зморшками обличчя. Він був художником з Донецька, який 2014-го залишився в захопленому місті й ночами виходив, аби клеїти на стіни антиокупаційні карикатури. Врешті, його впіймали і на кілька місяців кинули «на підвал», звідки художнику вдалося врятуватися і переїхати до Києва.
— Круто, круто лабаєте, — підтвердив інший художник, ветеран Мітя. Мітя, забавний чоловік в окулярах і з уже посивілою бородою, заплетеною в довгу тонку китайську косичку, статурою схожий на повненького ченця, кожного разу, коли відкривав рота, видавав щось смішне, чим привернув до себе особливу симпатію Рибки. — По-хорошому, ви найбільш маловідома група в світі, і я думаю, вас потрібно занести за це в Книгу рекордів Гіннеса! А Макс Тарнавський — найкращий український письменник, зразу після автора пісень «Придурків», дай Боже йому здоров’ячка!
— Вождь, я должен угостіть цього молодого человєка. Він постіг істіну! — кричав Рибка через стіл Тарнавському, п’яно обіймаючи Мітю, який перехилив, здається, зовсім трішки. Мітя служив у зенітних військах під Луганськом і весь час, поки йшла служба, малював у блокнотах «молескін», мов Вінсент ван Гог чи, радше, мов Тарас Шевченко. Андре після полону малював карикатури і комікси. Він був тихим і поміркованим, говорив спокійно, розсудливо, логічно. Мітя був, здається, персональним ворогом логіки, але говорив так, що хотілося, аби він видав щось іще.
Тарнавський відповідав Рибці через стіл:
— Наливай, Жора! Пригощаю всіх! — і усміхався Назіку, радісній Алісі, Хесусу, високо підіймаючи склянку з мінералкою, щоб цокнутися з іншими. Довгий, мовчазний, але вже не такий замкнутий, як вранці, з цікавістю слухав Андре і його історію полону, час від часу щось запитуючи й уточнюючи. Андре зі свого полону трагедії не робив, розказував цю історію, хоч і не так смішно, як Мітя, але теж без надмірного драматизму — бо, хоч там для нього місце й було, в тій його історії, чи доречно було діставати все це за таким теплим спільним столом? Звучала оповідь в устах Андре ніби казка Андерсена, часом дивакувата, то враз пронизлива, мудра і з добрим кінцем.
Однак Тарнавський ловив себе на тому, що посміхається він усе ж із деякою натягнутістю. Так, виступ пройшов чудово, навдивовижу чудово. Але Макса не на жарт турбувало те інтерв’ю, яке він необачно дав журналістці Оленці і яке та пообіцяла прилаштувати в якесь із київських видань. Тарнавському геть не сподобалися запитання, які вона ставила — прямі, категоричні. Врешті, Оленка прямо спитала Макса про той зашквар, що трапився на фейсбуку з постом Хари, і Тарнавський, як тільки міг, з’їжджав із теми. Бо й сам не розумів до кінця, де тема починалася, а де — закінчувалася. В країні, охопленій війною, все було темою, все було політикою, у всьому можна було вгледіти зраду. І неспокій у грудях підказував Тарнавському, що він, відчувши раптово свободу, успіх і безстрашшя, наговорив таких двозначних і сміливих речей, в яких розгледіти зраду не складало жодної проблеми. Надто сп’янила його краса Оленки, захотілося якось козирнути перед нею, чи що? Свіжість її вроди і послідовна громадянська позиція, яка вчувалася вже в самій логіці постановки запитань, становили єдине ціле. Наче й справді існувала та сама етносфера, про яку говорила Жанночка. І якщо ти віддаєш їй серце, твої тіло і розум єднаються. А ні — у тебе починається шизофренія.