— Фантастика, — щиро, з розумінням і повагою кивнув Тарнавський, затягуючись сигаретою і уважно придивляючись до Міті. Підробити такого неможливо. — Ти не схожий на бійця.
— Я був найнезразковішим солдатом у своїй роті, — фиркнув Мітя, дістаючи з пачки ще одну сигарету. — Якось ми чистили автомати, і я десь поклав свої ріжки з патронами, і забув де. І забув, як вони називаються, ці коробочки. І почав усіх питати, де мої коробочки. Всі ржали. «Мітя, — казали, — Ти півтора роки в армії. Які, блядь, «коробочки»?»
— А по тобі стріляли? — усміхнувшись історії про «коробочки», все ж не задовольнився Тарнавський. Він знову міцно затягнувся димом.
Мітя задумався, пригладжуючи косичку бороди.
— Було раз. Було діло в Кряківці. Ми тільки переїхали на нове місце, одноповерхова школа з трьома класами на самому передку, далі перед нами — колючий дріт, два блокпости і все. І ріка тече, Сіверський Донець. Замінований, як ненормальний. Я вперше в житті побачив, як уся берегова лінія утикана круглими протитанковими мінами, жодного сантиметру між ними немає. Хтось психанув, напевне. Ну ось, розвантажилися ми, і я вирішив відійти трохи від школи, покурити і подзвонити мамі, сказати, що в мене все добре. Відходжу я від блокпосту, говоримо з мамою, чи добре нас кормлять, чи вдягаю я шапку. І тут трасуючий вогонь починається біля мене. Я відійшов трохи далі, тому що він заважав говорити. А вогонь ще ближче до мене. Тоді я взагалі відійшов далі, щоб не мішали, подумав, нічого страшного, нове місце, напевне, тут завжди так. І от я вже закінчую розмовляти, передаю мамі привіт, а кулі вже зовсім близько біля мене літають, і нарешті до мене доходить, що це по мені хтось прицільно «працює». І тут я бачу, як мені назустріч біжить боєць наш в бронежилеті і з кулеметом і валить мене на землю, як у регбі. І тоді почалася вже серйзона перестрілка, але я після цього поповз до блокпосту, попити водички. Ось так якось.
— Промахнулися? — спитав Тарнавський, намагаючись якось охопити космос, що виблискував зірками й планетами всередині Міті.
— Якби в мене професійний снайпер цілився — з першого разу зняв би. Чік — і все, — стенув плечем Мітя.
— І яке було відчуття? — Тарнавський дуже сподівався, що Мітя не сприйме його слова неправильно. Чомусь Максові було дуже важливо почути ці відповіді саме від такого ось химерного Міті. — У тебе було відчуття, ніби ти нічого не зробив комусь на тамтому боці, а цей хтось все одно чомусь хоче твоєї смерті? Відчуття досади, може, образи?
— Розумієш, — спробував пояснити Мітя. — Там, на фронті, ти не просто так. Навіть якщо ти не знаєш, як назвати правильно ці коробочки з патронами, ти все одно допомагаєш своїм. Хоч якось. Вже просто тому, що ти є. І тому твоєї смерті хочуть не просто так... Її хочуть тому, що ти в той момент — важливий, ти потрібний своїм.
Вони помовчали трохи удвох, дихаючи чистим нічним повітрям Кам’янця-Подільського. Макс зауважив, що сніг припинився.
— Дякую, друже, — сказав він, роздивляючись мужнє, дитяче, мудре, кумедне обличчя Міті, що продовжував, мов ні в чім не бувало, курити сигарету.
— Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Макс Тарнавський, — благословив у відповідь Мітя.
Пізно вночі — вже далеко за північ — Тарнавський і «Придурки» повернулися у готель, де їх чекали все ті ж Нефертіті, Аменхотеп, а головне — Анубіс, який пильно дивився на Макса зі стін сходів на третій поверх, тримаючи в одній руці анкх, символ вічного життя, а в іншій — посох, символ справедливого суду.
Пропозиція пустити в хід зеленку
Заробивши деякі гроші в Кам’янці-Подільському, Тарнавський, окрилений раптовою надією, написав Алі й попросив її, особливо не заморочуючись, зробити афішу для Хмельницького і наступних міст — Вінниці, Умані, Кривого Рогу і так далі — хоч би й на колінці в редакторі «Paint»: чим примітивніше і смішніше, тим краще, ця стилістика була цілком доречною у випадку Максового відчайдушного тандему з «Придурками». Аля зі самого ранку взялася до справи й уже до полудня понеділка, поки «The Morons» їхали поїздом на Хмельницький, Тарнавському на інстаграм, яким він взагалі майже ніколи не користувався, почали сипатися пропозиції допомоги від її подруг, шанувальниць його творчості, готових посприяти Тарнавському з промоцією його виступів. Більшість дороги між Кам’янцем-Подільським та Хмельницьким Макс був зайнятий організаційною перепискою, узгоджуючи з Алісою те, як варто по-новому спозиціонувати їхній «Блек доґ тур» на фейсбуці. Після успіху в «Дідухові», підкріпленому добрим гонораром, в тому, що рішення поєднати пісні «Придурків» із читаннями Тарнавського було найкращим з можливих, не сумнівався уже ніхто. Звісно, крім Довгого.