Надворі на той час уже споночіло, і засніжену вулицю, розташовану неподалік від центру міста, освітлювали яскраві лампи ліхтарів, в променях яких відгорнуті грейдером снігові кучугури іскристо виблискували і здавалися рожевими. Макс відійшов на кільканадцять метрів від клубу, щоб поговорити з Яніною наодинці. Притиснувши плечем до вуха телефон і закурюючи сигарету, Тарнавський чекав, коли підніме слухавку Яніна.
— Алло? — cказав, врешті, він якомога нейтральнішим тоном, коли вона прийняла виклик. Чого було чекати у відповідь, Макс не знав.
— Привіт, — озвалася Яніна. — Як ти там? Живий?
— Та живий, — видихнув дим Макс, здивовано піднявши брови і поправляючи на голові капелюха. Всередині нього якась із кишок почала поволі скручуватися вузлом від недоброго передчуття. — А ти як?
— Слухай, ти хоч заходиш до себе на фейсбук час від часу?
— Час від часу заходжу, — буркнув він у відповідь, несподівано відчувши, як від раптового сплеску тривоги підскочила кудись під горло його калитка з яйцями і як нестерпно запекло у животі. — А що там?
— Та от зайшов би! — почувся розсерджений голос Яніни у слухавці. — Що ти там за фігню наговорив у тому інтерв’ю? Уже знову півфейсбуку тільки тебе обговорює.
— О чорт, — Тарнавський, відчуваючи, як мимоволі опускається його рука із сигаретою, поспішно, злодійкувато, щоб його не почув ніхто із гостей концерту, закрокував вулицею подалі від пабу. — Що там, жесть?
— Коротше, я тобі раджу ні в який тур з тими малолітками не їхати. Ти і їх підставиш, і себе обісреш ще більше. Потім взагалі не відмиєшся.
— Це не обговорюється. Ми вже все спланували.
— Тарнавський, — голос Яніни звучав стривожено. — Там реальні пацики тобою цікавляться. Колиші атошники. Хочуть прийти на ваш концерт.
— Де саме?
— Я не знаю де, чорт забирай! Де завгодно! — вибухнула знову Яніна. — У Кривому Розі, в Запоріжжі, в Бердянську вашому! Там уже планують, як тебе будуть обливати зеленкою.
— Що, серйозно? — натужно пирхнув сміхом Тарнавський. Швидка хода з телефоном в руці допомогла йому трішки опанувати себе. — Ну тоді, принаймні, я буду мати що розказувати дітям.
— Тарнавський, іди в сраку, — гнівно гиркнула Яніна. — Я тобі що, дзвоню для того, щоб анекдоти травити? Подивися сам, не полінуйся. Усе зрозумієш.
— Добре, Яніно. Я подивлюся. Не хвилюйся, все буде добре, — сказав Макс, стараючись, аби його голос прозвучав якомога буденніше. На секунду він і сам повірив, що це все — дурниці, Янінині емоційні перебільшення. Вона ж у нього — дівчина вибухова. Але його кишки, що завжди були чеснішими за нього, знову, ще тугіше сплелися у гарячий вузол неспокою.
Повисла пауза. Макс не знав, що сказати далі, лиш дихав у слухавку і намагався зрозуміти, куди йому на перехресті повернути далі. Яніна теж мовчала. Вони говорили зараз уперше після сварки, і потрібно було провести нову лінію розмежування, розгорнути колючий дріт, виставити укріплені блокпости, налагодити можливість руху мирного населення через контрольні пункти в’їзду-виїзду на кордоні, чи щось у такому дусі.
— Як там твій захист? — поцікавився обережно він і, роззирнувшись, перейшов дорогу.
— Захистилася, — з ноткою раптового холоду відповіла Яніна. Градус їх розмови, яка, очевидно, змусила обидвох пригадати недавні посиденьки в кафе і ті доленосні рішення, які були прийняті за салатом і рибним супом, знову впав до позначки «мінус десять», і над мішками з піском, колючим дротом та бетонними блоками, виставленими з обидвох сторін, закружляли, посипавшись із важкого сірого неба, дрібні сніжинки.
Максові різко захотілося завершити цю розмову і повернутися з цих бетонних барикад назад у теплий паб до «Придурків». Він розвернувся на вулиці і пішов у протилежному керунку, в бік рок-клубу.
— Ну, вітаю.
— Дякую.
Знову пауза.
— І що, ти так і плануєш з тими дітьми їздити далі? — спитала з безпосередністю львівської мамки Яніна.
— Не знаю. На Новий рік планую бути вже в Києві, — неохоче сказав Тарнавський. З кожним новим словом, котре говорила Яніна, на нього накочувало уже знайоме відчуття браку кисню, від якого він з такою радістю звільнився, коли вирушив у дорогу з «Придурками».