— І що, ми навіть не побачимося на свята?
— Ну, я не знаю. А ти плануєш бути у Києві?
— Я планую бути у Львові, — звинувачувально озвалася Яніна.
Знову пауза. І про що їм говорити далі? Макс зітхнув, потерши чоло, що почало піднивати від тупого болю.
— Ну, добре. Дякую, що зателефонувала. Бувай!
— Бувай, — байдуже відповіла Яніна і перервала дзвінок.
Із гидким відчуттям усередині, Тарнавський повернувся у клуб за свій столик при сцені, який йому поставили спеціально для роздачі автографів після концерту. Жодного бажання тепер виступати у Макса вже не було, дякувати Яніні. Це ж треба! І це ті стосунки, які він колись так хотів зберегти?
Чорт. Роздратований, наляканий, розхристаний, Макс, закурюючи сигарету, кинув на стілець пальто і капелюха та, всівшись за стіл для автографів, поліз у телефоні на фейсбук.
— О чорт, — мимоволі вирвалося в нього, а рука мов сама у відчаї схопилася за чуприну. Не відриваючись очима від екрана смартфона, Тарнавський пригладив п’ятірнею зворохобленого чуба й став швидко прогортувати коментарі до його інтерв’ю про Майдан.
Журналістка Оленка, хоч вони й домовлялися з Тарнавським строго-престрого про те, що вона спершу надішле Максові інтерв’ю на вичитку, чомусь передала вже готовий текст їхньої розмови одразу на сайт новин, а коли ті опублікували матеріал, першою запостила в себе на сторінці, затегавши при цьому профіль Тарнавського.
У месенджері Тарнавський натрапив на її повідомлення, відправлене ще вранці, яке він чомусь пропустив: «Доброго дня, пане Максиме! Прошу пробачення, що не надіслала текст на вичитку, мене підганяла моя редакторка. Сподіваюся, усе буде добре і вам сподобається!
» Так, у кінці повідомлення справді стояло сердечко, наче Оленка взагалі не відстрілювала, не розчехляла того, яким чутливим було для Тарнавського це інтерв’ю і як важливо було його подати правильно. А може, це було пряме замовлення самого сайту? Макс заочно був знайомий з редакторкою цього видання, і слід сказати, у тої було більше причин недолюблювати Макса, ніж захоплюватися ним. Тож цілком імовірно, що інтерв’ю було своєрідною спецоперацією з дискредитації Тарнавського — і, зрештою, ніхто так добре не міг би це зробити, як сам Тарнавський.
Так чи інакше, реальні мотиви тих, хто публікував цю скандальну розмову, явно зводилися до питань трафіку, реклами і бабок, а не до ідеології. І публікація належним чином відпрацьовувала свої завдання. Близько сорока перепостів, восьмиста лайків (як правило, гнівних), кілька сотень коментарів у нього на сторінці. Та ти популярний, чуваче!
— Максе, за пару хвилин починаємо, — підійшла до нього з камерою Аліса, заступивши собою світло від сцени. — Скажи кілька слів перед виступом на запис. Для кінохроніки.
— Угу, — мугикнув Тарнавський, не відриваючи очей від смартфона й продовжуючи скролити пости. Він панічно намагався зрозуміти, наскільки смердючим був цей гівновикид і як далеко полетіли бризки. — Потім. Зараз зайнятий.
Аліса незадоволено пирхнула і залишила Макса самого. Але Тарнавський і справді не міг відірватися від подій, що розгорталися на фейсбуку. Сьогодні це інтерв’ю дійсно виявилося новиною номер один, і по ньому пройшлися всі, кого лиш Тарнавський знав з галузі культури. Ось і Жанночка нарешті зробила камінг-аут, репостнувши його інтерв’ю зі словами про те, що достукатися до розуму «маладого» не вдалося, але є надія, що все змінить час і Макс колись подорослішає. Щасливий Хара, погидувавши перепощувати інтерв’ю, лиш відкоментував, що гівняцтво Тарнавського було всім очевидне ще зі самого початку Майдану, і дуже добре, що війна допомогла зрозуміти, хто є хто насправді. Мартуся та ще декілька сміливих і відданих Максових прихильників намагалися захищати Тарнавського, але їхні слова підтримки не могли жодним чином перекричати шуму від сходження снігової лавини звинувачувальних, викривальних, нищівних реплік у бік опального письменника. Зрадник. Запроданець. Чмо. Підарас. Дати йому автомат у руки і хай іде стріляє. І таке інше.
Втішало у цій ситуації лише одне — всі ті молоді люди, які справді читали Тарнавського і мали прийти на їх концерти в турі з «Придурками», були років на п’ятнадцять молодшими за обивателів фейсбуку і вже давно з’їхали в інстаграм, телеграм та тік-ток, залишивши «мордокнижку» для заполітизованих пенсіонерів і тих мамонтів, що чудом вижили після Льодовикового періоду. Аудиторії, котра оберталася в інстаграмі — всім тим, кому було «шістнадцять і більше...», схоже на те, було глибоко по барабану, про що там висловлювався Тарнавський у своєму інтерв’ю на тему Майдану. І справді, якщо їм не зайшов «Там, де вітер», перетворившись із планованого успіху на провал десятиліття, то яке цим вкритим пірсингом і татуюваннями молодим людям на гіроскутерах мало бути діло до переливів сенсів, до нюансів позицій і плюралізму думок, які так намагався відстоювати в розмові з Оленкою Макс? І головне, Тарнавський не знав: добре це чи погано — те, що їм було без різниці, — але схилявся до думки, що, насправді, погано.