Ага, а ось і ці коментарі про зеленку...
— Тарнавський, ти йдеш уже, нарешті? — гукнула вже втретє роздратовано Аліса і той був змушений відкласти телефон і розпочинати виступ.
— Вітаю, шановне місто Хмельницький! — Макс вийшов на сцену, тримаючи мікрофон спітнілими від хвилювання руками. Заговорив він підкреслено бадьоро, впевнено, аби заглушити страх всередині й відволіктися від усього того, що набирало обертів на фейсбуку. Здається, це називається «куражитися». — З вами я, Макс Тарнавський і гурт «The Morons». «Morons» означає з англійської «придурки». Як сказав один мудрець, придурки — це трохи краще за ідіотів і удвічі краще за імбецилів! Вітайте цих чудових молодих людей!
Зал зайшовся сміхом і аплодисментами, але Макс піймав на собі дивний, нерозуміючий погляд Аліси. Та й хрін з нею. Він обвів присутніх у залі глядачів збудженим, затравленим поглядом. Здається, жодних підозрілих осіб, від яких можна було б очікувати якихось провокацій, тут не було. Чисто твоя аудиторія, Максе, ти у безпеці. Студенти, школярі. Дівчата на виданні. Хочеш ти цього чи ні — але ось твої віддані читачі, і їм абсолютно байдуже до того, що відбувається зараз у тебе на сторінці. Бери, Максе, і проповідуй їм. Лови неводом рибу душ.
— Ми почнемо з невеличкої новели, яку я написав, мандруючи з цією обдарованою молоддю... Нагадаю, їх звати «The Morons»... — Макс хижо, багатозначно посміхнувся і зал знову реготнув над його недолугим жартом. Аліса, яка до цього фільмувала його виступ, опустила на хвилю камеру, запитально піднявши брови.
— Насправді, я вас дуже люблю, хлопці, — Макс озирнувся до Назіка, Хесуса та Рибки, що стояли позаду з інструментами напоготові. — Просто ми дійсно різні. А протилежності притягуються.
Зал знову вибухнув сміхом. Та що ж із тобою таке, Максе? Припини негайно.
Тарнавський ще трохи повправлявся в гострослів’ї, відчуваючи, як поволі конвертує настирливий неспокій, що охопив його, на злу, неперебірливу дотепність. Цинічний, нищівний стиль ведення літературних подій, який Макс перейняв іще на початках своєї кар’єри від старших колег-літераторів, схоже, і досі не втратив актуальності. Безжально втоптавши в землю кілька дорогих серцю речей юності, на які натрапила Максова думка, поки він імпровізовано жартував з аудиторією, Тарнавський кивнув Назікові, й під акомпанемент ліричних клавішних узявся читати першу новелу вечора, «ЕТО». Ретельно дібрані слова, котрі здавалися Максові такими крихкими і прозорими ще буквально вчора, зараз, при повторному прочитанні, дратували своєю кволістю, прісністю. Несподіваним чином вони дисонували з грубою, нахрапистою манерою тримати себе на сцені, яку Тарнавський заявив на початку концерту. Десь на середині тексту, стоячи перед мікрофоном з розкритим записником у руці і читаючи новелу принишклій, захованій у темряві залу аудиторії, Тарнавський відсторонено зрозумів, що той магічний ефект, який вдалося викликати історією про Назіка і Ніну учора в аудиторії ветеранів, сьогодні майже повністю зійшов нанівець. Текст звучав сухо, безжиттєво, недоречно. Від передчуття невдачі Макса кинуло в піт і він насилу дочитав новелу до кінця.
Роздосадуваний, Тарнавський передав мікрофон Довгому, зійшовши зі сцени й повернувся до свого столика та телефона. Впавши на стілець, він втомлено, сердито тер обличчя, рятуючись від раптової втоми, що охопила його після виступу, і спостерігав краєм ока за тим, як починають свій виступ «Придурки». Можливо, варто написати ще одну, більш комічну, жорстку новелу, яка працюватиме безвідказно? Тоді буде трохи простіше. Виїжджати на одному «умнякові» та ліриці навряд чи вийде впродовж усього туру. Страшенно хотілося набухатись.
Поки Довгий підвивав свою улюблену «Гуляв по пляжу хлопець, побачив він собаку...», Тарнавський знову поліз у фейсбук. Нові пости, які Максові трапилися у стрічці, сподобалися йому ще менше, ніж публікації Жанночки та інших людей з укрліту. До обговорення інтерв’ю почали підключатися громадські активісти, емоційні військові волонтери і волонтерки, які брали участь у подіях на Майдані і далі, на Сході України. Вони добре знали, що таке війна. Були й відгуки людей з Криму, які вимушено жили тепер — хто у Києві, хто в Дніпрі і — не могли пробачити Максові того, що він наговорив у інтерв’ю, з особистих причин. Тарнавський кілька разів перечитав пост одного з донецьких активістів-патріотів, котрий брав участь у боях біля Савур-Могили. Це він закликав зривати концерти «пісатєля та його молокососів» і пропонував облити Тарнавського зеленкою. За ним у коментарях почали з’являтися персонажі, репліки котрих пропонували однією зеленкою не обмежуватися — і тут, нарешті, й Макс почав розуміти, чому це йому раптом вирішила зателефонувати схвильована Яніна. Хтось казав, що «зарваному віршомазу» (очевидно, не знаючи, що Тарнавський писав лише прозу) потрібно начистити морду. Інший радив вивезти в ліс і «провести урок літератури». Все це були люди (хотілося вірити, що не боти), котрих так чи інакше торкнулася війна. І вони, на відміну від читачів Тарнавського, його інтерв’ю сприйняли всерйоз. Хоча, звісно, існувала значно більша імовірність, що всі хейтери лише проглянули статтю по діагоналі, вихопивши з контексту окремі провокативні фрази.