— Заходьте! А! Місіс Вайт!
Її ім'я прозвучало з його вуст наче благословення, і це додало їй рішучості. Вона поставила чайну тацю на його стіл.
— Налити вам чаю?
— Hi, — пробурмотів він неуважно, навіть не піднімаючи голови. — Я сам.
— Отче…
Він торкнувся паперу кінчиком пера і черкнув ще декілька слів на берегах аркуша, а вона, як і завжди, дивувалася його писарській спритності.
— Так, що там у вас?
Він підвів очі. А вона відчула клубок у горлі.
— Учора, коли я йшла з річки додому… Так сталося, що я зупинилася. Це було саме навпроти того місця, де сад Баскот-Лоджа виходить до ріки. На річці у човні сиділи місіс Вон та Енн.
Священник нахмурився.
— Місіс Вайт…
— Я не хотіла нікому зашкодити, — поспіхом продовжила вона, — але вони помітили, що я дивилася на них — лікарка Рита дісталася до мене човном, коли Енн і місіс Вон висадилися на берег.
— Вас поранено, місіс Вайт?
— Та ні! Це лише подряпина від куща ожини, ось і все…
Вона поправила волосся, ніби намагаючись приховати ним речовий доказ.
— Я не збиралася до них наближатися, — повторила Ділі. — Опинилася там, бо це єдина дорога до мого дому. Я нічого такого не робила. Та й просто дивитися не заборонено. Я до неї не торкнулася, навіть поряд не пройшла. Я взагалі була на іншому березі. Вона мене навіть не бачила.
— Якщо хтось і постраждав, то це ви, місіс Вайт. Я скажу Вонам, що ви не бажали нікому завдати шкоди, коли спостерігали вчора за Амелією. Дівчинку звати Амелія. Ви ж пам'ятаєте, місіс Вайт? А ви назвали її Енн.
У відповідь Лілі помовчала.
— Що ж, місіс Вайт. На сьогодні ми, здається, з цією справою впоралися.
Бесіду було закінчено. Лілі побрела до дверей. На порозі вона боязко обернулася.
Священник повернувся до своїх нотаток, і вже був підніс чашку з чаєм до губ.
— Отче?
Вона вимовила це тим напівшепотом, наче дитина, яка думає: якщо спитає щось стиха, то не відірве дорослу людину від важливої справи..
— Так?
— У неї є цуценя?
Пастор спантеличено глянув на Лілі.
— Дівчинка, яка живе у Вонів. Та, яку вони звуть Амелією.
У неї є собача, щоб із ним гратися?
— Не знаю. Навіть гадки не маю.
— Думаю, вона б хотіла мати цуценя. Маленького тер'єра. Коли побачите містера Вона, коли розповідатимете йому, що я більше не буду слідкувати за ними з того берега — може, підкажете йому?
Пасторові забракло слів у відповідь.
Частина З
Найдовший день
Улітку редкотський «Лебідь» перетворювався на щонаймиліше місце, яке можна собі уявити. Одразу за шинком до ріки збігали трав'янисті схили, а сама вона погідно віддавала себе в розпорядження людей для втіхи та задоволення. Можна було орендувати ялик, човен із кормовим веслом або плоскодонку для риболовлі чи катання. Марго виносила столи надвір для любителів погрітися під вранішнім сонечком. Якщо вдень ставало надто спекотно, то в тіні дерев можна було розстелити пледи для пікніка. Вона кликала дочок, не менше трьох водночас, і «Лебідь» оживлявся голосами Малих Марго, що працювали на кухні, наливали напої, бігали туди-сюди із тацями з їжею, лимонадом і сидром. У них для кожного знаходилася усмішка, і вони ніколи не втомлювалися. Поклавши руку на серце, можна стверджувати, що влітку натрапиш на небагато місць, котрі більш ідилічні за «Лебідь».
Та цього року все було інакше. Переважно через погоду. Навесні дощі були регулярними та помірними, що дуже потішило фермерів, які очікували гарного врожаю. Літо наближалося. Усі сподівалися погрітися на сонечку, а дощі й не думали зупинятися, навпаки — стали довшими та частішими. Любителі річкових прогулянок відчалювали від берега при мжичці, легковажно сподіваючись на те, що по обіді розпогодиться. Але коли дощ починав періщити з усією силою, вони одразу збирали речі й відправлялися додому. Чотири чи п'ять разів Марго, критично придивившись до неба, наважувалася виставити столи та стільці надвір, але майже завжди невдовзі їй випадало заносити їх усередину. Літня кімната також спорожніла. «Добре, що в нас була така прибуткова зима, — казала вона, пригадуючи натовп, що набивався в кімнату, щоб послухати історію про дівчинку, яка спочатку потонула, а потім повернулася до життя. — Якби не це, нам було б непереливки». Двох Маленьких Марго вона відправила до чоловіків і дітей, і вони удвох із незаміжньою дочкою та Джонатаном на підхваті якось давали собі раду з роботою.