Роззявляки забрали собі в голову, що то такий театр, і чекали на продовження сцени. Місіс Вон наче зомліла, а містер Вон закам'янів. Робін Армстронг не зводив очей із дитини, а його батько, містер Армстронг, спостерігав за всім цим, не вірячи своїм очам. Щось мало статися далі, але в повітрі зависла якась непевність. Ніби всі актори забули слова й чекали, поки хтось подасть репліку. Здавалося, що ця мить тягнутиметься вічно, і серед глядачів уже визрівало ремствування, коли раптом пролунав чийсь голос.
— Я можу допомогти?
То була Рита. Вона увійшла в коло і присіла навпочіпки поряд із Геленою.
— Треба відвести її додому, — сказала Рита, але водночас запитально дивилася на Вона. Той, втупивши очі в Армстронга з дівчинкою на руках, здавалося, не був здатен на жодну дію.
— Що ви збираєтеся робити? — стривожено прошепотіла йому Рита.
Із натовпу вийшов Ньюмен, садівник Вонів, а з ним іще один служник. Разом вони підняли Гелену з землі.
— То що ж? — спитала Рита і смикнула Вона за руку, щоб хоч якось вивести його з апатії. Та він лише слабко похитав головою, обернувся до слуг і пояснив їм, як саме треба транспортувати тіло непритомної Гелени до Баскот-Лоджа.
Натовп мовчки споглядав за тим, як пішли Вони, а потім усі як один повернулися до тих, хто лишився. Маленька відкрила ротик, і всі уже чекали, що зараз поллється плач. Але вона лише позіхнула, заплющила очі й прихилилася до плеча Робінові Армстронгу. Важкість її маленького тіла вказувала на те, що дівчинка одразу ж заснула. Молодий чоловік вдивлявся в обличчя сплячої дитини з показною ніжністю.
Натовп заворушився і забриніли голоси дітей:
— Мамо, що відбувається?
— Чому всі мовчать?
Тут, припадаючи на ногу, із юрби вийшла Бесс, а за нею вервечка дітей. Вони запізнилися і не встигли побачити найголовніше.
— Дивися, там тато! — вигукнув хтось із дітей, побачивши Армстронга.
— І Робін! — доєднався ще один тоненький голос.
— Хто ця дівчинка? — спитало найменше дитинча.
— Так, — пролунав голос Армстронга. Він говорив суворо, хоч і тихо, бо не хотів, щоб почула юрба. — Хто ця дівчинка, Робіне?
Робін приклав пальця до губ.
— Цс-с-с! — прошипів він братам і сестрам. — Ваша маленька племінниця спить.
Діти скупчилися навколо брата, щоб роздивитися дівчинку, і тепер людям із натовпу не було її видно.
— Дощ! — вигукнув хтось.
Полилася справжня злива. По обличчях стікали струмочки, мокрі спідниці обліпили ноги, волосся прилипло до голови. Дощ змусив роззявляк утямити, що вони спостерігають тут не за виставою, а за справжніми нещастями справжніх людей. Знітившись, вони ніби отямилися і розбіглися у пошуках укриття. Хтось став під дерева, хтось — під навіси яток із прохолодними напоями, але багацько з них помчало до «Лебедя».
Філософські розмови в «Лебеді»
Історія, яку під час весільного сніданку розповідали як завершену, отримала продовження, і всі погодилися, що це — дуже несподіваний поворот. Завсідники раз за разом переказували події цього дня. Обсмоктували кожну подробицю щодо гостроносої жінки, драматичного зомління Гелени Вон, ступору містера Вона та ніжності Робіна Армстронга. Коли завсідники шинку склали докупи все, що точно пам'ятали, під впливом алкоголю вони почали додавати подробиці, які їм наче здалися, або вигадувати те, чого там зовсім не було. Усі переймалися низкою питань. Що ж тепер робитимуть Вони? Як місіс Вон це переживе? Чи зможе містер Вон умовити Робіна Армстронга відмовитися від дитини? Чому вони не влаштували бійку? Чи, може, ще й улаштують, завтра чи післязавтра?
Думки пияків розділилися. Одні наполягали на тому, що дівчинка — Амелія Вон, посилаючись на впевненість місіс Вон. Інші хитали головами і вказували на те, що красиве волосся дівчинки дуже схоже на м'які кучері Робіна Армстронга. Вони повернулися до початку, переглянули кожну деталь цієї історії у світлі нововідкритих фактів, зважили кожен доказ на користь тієї чи іншої версії. Раптом виплили спогади про ніч викрадення — бо якщо ця дитина і справді Еліс Армстронг, то що ж тоді, скажіть, сталося з Амелією Вон? Вони вже й підзабули історію її зникнення, з огляду на появу дівчинки, але тепер знову ретельно все пригадували.
Генрі Донт, що насолоджувався заслуженим відпочинком після дня напруженого фотографування, сидів у кутку зимової кімнати над тарілкою окосту з картоплею та водяним хріном.
— Це все ота нянька, — наполягав якийсь вирощувач хріну. — Я завжди казав, що вона в цьому замішана. Що, крім злочину, може змусити дівчину вийти з дому в таку пізню пору?