Тисяча фунтів. Саме стільки він колись заплатив як викуп. Поміркував про вартість будинку, землі й іншого майна і спробував вирахувати, як йому зібрати такі гроші. Щоб купити брехню. Брехню, яка від того не переставала бути брехнею і яку можна викрити будь-якої миті. Брехню, за яку у майбутньому може бути встановлена помісячна плата.
Думки клубочилися у нього в голові. Одна миттю змінювала іншу, і неможливо було зробити бодай якісь висновки.
Вон пішов додому іншим шляхом. Підійшов до причалу біля свого маєтку і всівся на краю, обхопивши руками голову.
Були часи, коли він зміг би з цього вибратися, щось зробити і знайти правильне рішення — коли був сам собою, кращою версією себе, коли був батьком. Але тепер він контролював вир власного життя не краще, ніж трісочка направляє потік, що підхопив її та несе.
Вон втупився у воду, на гадку йому спали давні побрехеньки про Мовчана. Поромника, який перевозить тебе на інший бік ріки, якщо прийшов твій час, а якщо ні — безпечно доставляє на берег. «Цікаво, — роздумував він, — скільки часу знадобиться, щоб потонути?»
Вон подивився на свої ноги. Під ними текла темна та безкінечна вода. Текла без думок й емоцій. Він спробував побачити власне відображення у воді, але нічого не вийшло, тоді просто уявив обличчя на поверхні ріки. Але то була не його подоба, а личко втраченої дочки. Він пригадав безформне обличчя, що потроху набувало різкості під час проявлення знімка у Донтовій лабораторії, і в темному дзеркалі води йому явилась Амелія.
Вон почав хитатися над самим краєм причалу, повторюючи крізь ридання:
— Амелія.
— Амелія.
— Амелія.
Із кожним повтором її імені він розхитувався ще дужче. «Невже все так і закінчується?» — подумалося йому. Слідкуючи за рухами свого тіла, він до якогось часу міг бути впевнений, що тримає все під контролем. Що за кожним рухом уперед неодмінно буде рух назад. Утім, варто враховувати й інерцію. Якщо він нічого не робитиме, то амплітуда його коливань зросте, і рух назад стане вже неможливим. «Чому б ні? — вирішив Вон. — Мені не треба нічого робити, тільки піддатися цьому». Вперед — назад. Вперед — назад. Вперед — назад — до точки, коли закони фізики візьмуть гору, і тіло піддасться силі тяжіння. Та ще зарано. Ще трішечки. Вперед — трохи не вистачило, якогось дюйма — назад. Вперед —…
Під ним опинилася порожнеча, і коли він летів униз, у голові прозвучав голос «Так далі тривати не може».
Почувши його, Вон схопився рукою за край причалу. Тіло тягнула донизу гравітація, але рукою він намагався дотягнутися до чогось — до будь-чого! — і нарешті намацав прив'язану до стовпчика мотузку. Вже падаючи, схопився за неї, до того ж серце мало не вискочило з грудей, а плече — із суглоба. Він відчував, як мотузка вислизає з руки, обдираючи шкіру з долоні, й відчайдушно вчепився в неї другою рукою, безпомічно бовтаючи ногами в повітрі у пошуках опори. Неймовірним зусиллям, поволі піднімаючись на мотузці, йому вдалося витягти своє тіло — своє бідолашне живе тіло — назад на причал. Коли Вон врешті видряпався туди, він лежав, хапаючи ротом повітря, і відчував, як біль від плеча розповзається по всьому тілу.
«Так далі тривати не може», — сказала місіс Константін. І вона мала рацію.
Переказ історії
Вон дістався туди з відчуттям полегшення. Безлад, що так довго царював у його голові, звівся до однієї конкретної мети. Вон з'явився тут не тому, що планував чи обміркував заздалегідь. Це навряд чи можна було назвати його вольовим рішенням, адже він вирішив припинити вирішувати і звертати увагу на порухи власної волі. Вон так виснажився, що просто піддався невідворотному. Прийшов сюди за покликом чогось важливішого, ніж власні бажання. Вон не кидався направо та наліво словами на кшталт «доля» чи «фатум», але зараз не став би спростовувати той факт, що саме доля привела його до хвіртки, доріжки та бездоганно пофарбованих вхідних дверей будинку місіс Константін.
— Ви тоді сказали, що я можу повернутися. Сказали, що можете допомогти.
— Так, — підтвердила вона, розглядаючи пов'язку на його руці.
У вазі, де раніше стояв жасмин, тепер був букет троянд, що наповнювали кімнату тонким ароматом. Утім, кіт лежав на своєму місці. Коли вони сіли, Вон став розповідати.
— У річці знайшли втоплену дитину, — почав він. — У день зимового сонцестояння. Вона прожила з нами пів року. Можливо, ви чули про це.
На обличчі місіс Константін відобразилося нерозуміння.
— Розкажіть мені, — попрохала вона.
Він розповів про все. Як поїхав до «Лебедя» вслід за дружиною і знайшов її там із дитиною. Про впевненість Гелени, про його власну впевненість, але в протилежному. Про інших претендентів на дівчинку. Про те, як вони привезли її додому. Про те, як із часом його впевненість почала розхитуватися.