— Тож ви, врешті-решт, почали вірити, що це і є ваша дитина?
Він нахмурив лоба.
— Майже… Так… Тобто я не впевнений. Минулого разу я сказав вам, що не пам'ятаю обличчя Амелії.
— Так, справді.
— Коли я намагався його пригадати, то завжди бачив цю дівчинку. Вона тепер живе не з нами, а з іншою родиною. На літньому ярмарку з'явилась якась жінка й заявила, що це — не Амелія. За її словами, це була Еліс Армстронг. Здається, люди тепер вірять цій версії.
Вона мовчала, ніби пропонуючи йому продовжити розповідь.
Він поглянув просто їй в очі.
— І вони мають рацію. Я точно це знаю.
Ось і все. Він дістався того місця історії, якого так довго уникав, навіть подумки. Але тепер поряд із ним була місіс Константін.
Його оповідь текла, наче струмочок. Із губ злітали потрібні слова. Початок історії був майже той самий, що й минулого разу — сон, порушений лементом дружини, — але тепер він говорив не сухими словами з поліцейського протоколу. Вон наново добирав фрази, які давали йому змогу відтворити всю гамму відчуттів, і ніби знову опинився у тому часі, коли все й почалося — у ніч викрадення. Він описував поспіх, із яким побіг до кімнати дочки, жах, із яким побачив прочинене вікно та порожнє ліжко. Як підняв на ноги весь дім, і як до ранку вони прочісували місцевість. Розповів і про записку, яку доставили на світанку. Повідав, як довго тягнулися години до призначеного часу.
Він ковтнув води, але це не зупинило словесний потік.
— Я поїхав до призначеного місця сам. То було нелегко — небо тоді було беззоряним, а шлях усіяний ямами та баюрами. Інколи навіть доводилося спішуватись і вести коня на поводі. Я майже не розумів, де перебуваю, оскільки прикмети місцевості були мені відомі лише при денному світлі, вночі ж їх не бачив. Міг покластися винятково на власне відчуття часу, на землю під ногами та, звісно, на ріку. Навіть уночі вона світиться сама собою. Я добре знаю її обриси, і щоразу, коли впізнавав певний поворот або ріг, приблизно розумів, де саме перебуваю. Коли побачив, як нічний відблиск ріки перерізає якась темна стрічка, зрозумів, що то — міст.
Я спішився. Нічого й нікого не було видно. Хоча, звісно, за ярд від мене міг стояти десяток чоловіків, та я б усе одно їх не побачив.
Я гукнув: «Агов!»
Ніхто мені не відповів.
Тоді покликав: «Амеліє!» Подумав, що їй буде спокійніше, якщо вона знатиме, що я поряд. Сподівався, що вони повідомлять їй про мій прихід і про те, що вона скоро буде вдома.
Я прислухався, чекаючи відповіді на мої гукання. Радше навіть не відповіді, а хоча б якогось звуку — кроків, шелестіння чи сопіння. Але чути було лише плюскіт води, з-під якого ледь чутно пробивався інший звук ріки — той глибокий, низький шум, який ми зазвичай не чуємо.
Я вийшов на міст. Перейшов його. На іншому боці поклав гроші в торбу, що лежала біля пірсу — так було написано в інструкції. Коли підвівся, здалося, що я щось почув. То були не голоси і не кроки, а щось незрозуміле. Мій кінь теж почув це і заіржав. Я постояв там якусь хвильку, роздумуючи, що робити далі, й збагнув, що маю відійти від пірса, щоб вони могли забрати гроші. Вочевидь, перш ніж відпустити Амелію, викрадачі хотіли б здобути гроші, відчути, як вони відтягують їм руки. Я повернувся на міст і пішов назад. Прискорився, пустився майже чвалом — аж тут раптом розтягнувся на землі обличчям униз.
Ця розповідь лилася з вуст Вона сама собою. У ній не було штампованих висловів чи завчених слів. У його оповіді була своя енергія і швидкість, і разом із нею до кімнати зайшло темне та холодне минуле. Він увесь тремтів, а його погляд став скляним. Таке буває з тими, хто зазирає у глибини своєї пам'яті.
— Від падіння я втратив орієнтацію. Мені потрібен був якийсь час, щоб відновити дихання. Я почав ворушитися, щоб перевірити, чи мене не поранено, і гадав, чи заліг тут у темряві хтось, готовий мене добити. Став рачки, щомиті чекаючи нового удару, але його не було. Я збагнув, що просто впав. Спробував опанувати себе. Почекав, поки все навколо перестане хитатися. Через якийсь час зміг підвестися, і коли мені це вдалося, нога знову за щось зачепилась. Я одразу зрозумів, що саме через цей м'який, але масивний пакунок я й перечепився. Помацав його, щоб зрозуміти, що там, та в рукавичках це складно зробити. Я стягнув їх і знову обмацав цей предмет. Щось мокре. Холодне. Щільне.