Мені стало моторошно. Уже тоді, ще навіть не запаливши сірника, я підозрював, що саме побачу.
Коли я наблизив світло, то зрозумів, що вона не дивиться на мене. Я відчув полегшення. Її обличчя було повернуте в інший бік, а погляд зафіксувався на річці. Це було найдавніше, адже очі в неї були такої ж форми, що й в Амелії. Вона була вдягнена у речі Амелії і взута в черевички Амелії. Зовні вона була копією Амелії. Навдивовижу точною копією. Але мені було абсолютно зрозуміло як тоді, так і якийсь час по тому, що вона — не Амелія. Не моя дитина. Та як вона могла нею бути? Я ж знав свою дочку. Я знав, як світяться її очі, коли вона бачить мене, як вона танцює та перебирає ніжками, як тягне ручки, крутиться і хапає різні предмети. Я взяв ручку цієї дитини, і вона не спробувала стиснути бодай один із моїх пальців, як це завжди робила Амелія. Щось зблиснуло. У неї на шийці був ланцюжок Амелії із підвіскою у формі срібного якоря.
Я підняв цю дитину, яка не могла — не мала — бути Амелією. Знайшов місце, де берег був не таким крутим, і спустився до вода. Зайшов у ріку з нею на руках, і коли вода була мені по пояс, поклав тіло на воду. Ріка забрала її від мене.
Вон замовк.
— То був кошмар, і мені здавалося, що єдиний спосіб позбутися його — це вірити в те, що моя дочка, моя Амелія жива. Ви мене розумієте?
— Так, — промовила місіс Константін.
Раптом дамбу прорвало й очі Вона затопило сльозами. Його плечі тремтіли, він хитався туди-сюди. І його плачу, здавалося, краю не буде. Сльози бігли по щоках, сповзали на шию, падали за комір, крапали з підборіддя на коліна. Він закрив обличчя руками, і сльози намочили йому пальці, потім зап'ястки й манжети. Він ридав і ридав, поки потік сліз не висох.
Місіс Константін увесь час була з ним, підбадьорюючи його своїм добрим і заспокійливим поглядом.
— Коли в нашому домі опинилася дівчинка з ріки, мав дивне відчуття. Інколи я думав… — він помотав головою від замішання, але місіс Константін можна розповідати геть усе і не боятися бути висміяним. — Інколи я думав: а що, як вона не померла? Що, як я поклав її на воду, і вона плила собі, поки не опритомніла? Що, як її десь прибило до берега, і вона перебувала у когось упродовж двох років, а потім якось — сам не знаю, як і навіщо — знову опинилася у річці й припливла назад до нас? Це, звісно, неможливо, але такі думки виникають… Коли потрібно щось пояснити…
— Розкажіть мені про Амелію, — попросила місіс Константін після невеличкої паузи. — Якою вона була за життя?
— Що саме мені розповісти?
— Що завгодно.
Він замислився.
— Вона ніколи не сиділа на одному місці. Навіть до народження крутилася в'юном — так казала повитуха. А коли вже народилася і її поклали в колиску, то відчайдушно сукала ручками та ніжками — ніби хотіла злетіти в повітря й дивувалася, чому це їй не вдається. Вона захоплено стискала та розтискала пальці, а коли бачила, як її кулачок перетворюється на долоню з пальцями, то щоразу безмежно дивувалася. Вона прудко повзала. За словами дружини, це зміцнило її ніжки. Любила чіплятися за мої пальці, а я підіймав її і ставив на підлогу, щоб вона могла відчути тверду опору. Ми не завжди могли тримати її за руку, поки вона вчилася ходити. Одного дня мені треба було попрацювати з паперами у вітальні, а вона підповзла до моїх ніг і почала смикати за штани, вимагаючи уваги — хотіла, щоб я поставив її на ніжки, а я ж бо був зайнятий. Аж тут глядь — і вже маленька ручка смикає мене за рукав, бо ось вона тут, праворуч від мене. Сама піднялася, тримаючись за ніжку стільця, і на її обличчі було стільки задоволення й подиву від того! Вона падала тисячі разів, але ніколи не плакала, а піднімалася й тупала собі далі. І коли вже навчилася ходити, то ніколи більше не сиділа.
Він відчув, як від спогадів на його обличчі розквітає усмішка.
— А тепер ви її бачите? — голос місіс Константін був таким м'яким і тихим, що ледве потривожив повітря.
Тепер Вон бачив Амелію. Бачив пасмо волосся, що лягло не туди, її бездоганно закручені вії невизначеного кольору, крихту засохлого слизу в кутку заспаного ока, вигин щоки і рум'янець, закопилену нижню губу, пухкі пальчики та рожеві нігтики. Він бачив Амелію не тут і зараз, але в невизначеному часопросторі своєї пам'яті. Її вже не було серед живих, та вона існувала у його спогадах, була присутньою там. Вон поглянув на неї, а вона поглянула у відповідь й усміхнулася. Він ще раз подивився на неї. Відчув, як перетнулися їхні погляди — батька та дочки. Усвідомлював, що Амелія мертва, що її більше немає, але тут, у цю мить, він бачив її і розумів, що в такий спосіб — і тільки в такий спосіб — вона може до нього повернутися.