Бесс провела їх до їдальні, де царював розгардіяш, бо Армстронг і його старші сини совали стіл і стільці за інструкціями Донта.
— Я не хочу фотографуватися, — заявила Бесс. — Я постійно тут, тож якщо комусь захочеться дізнатись, яка я на вигляд, нехай прийде й подивиться!
Але Армстронг наполягав, а діти його підтримали, і незабаром кадри майбутньої фотосесії затвердили: першими знімуть Армстронга та Бесс; загальний сімейний портрет буде зроблено пізніше.
— Де Робін? — хвилювався Армстронг. — Він мав бути тут пів години тому.
— Ти ж знаєш, які тепер молоді люди. Я тебе попереджала, що не варто на нього розраховувати, — пробурмотіла дружина.
Робінове каяття, що так розчулило її чоловіка, не справило на неї жодного враження. «Він завжди казав краще, ніж робив», — нагадувала вона йому, та коли Армстронг вирішив, як і завжди, пробачити сина, вона не наполягала на своєму. Коли побачила свого старшого на ярмарку з дитиною на руках, то з подивом завважила, що надія пустила тоненькі пагони і в її серці. Бесс слідкувала за її розвитком із цікавістю садівника, що все одно дбає про рослину, хоч і знає, що вона не виживе. Те, що її син жодного разу не відвідав дочку, не залишилося непоміченим. Армстронг листом сповістив Робіна про день і час фотосесії, будучи впевненим, що він обов'язково приїде заради такої оказії, але відповіді вони не отримали, тож Бесс зовсім не була здивованою його відсутністю.
— Ми все одно спочатку сфотографуємо вас із містером Армстронгом, — пояснив Донт. — Тож у нього буде ще купа часу, якщо його щось затримало дорогою.
Він посадовив Бесс на стілець, а позад неї поставив Армстронга і, пояснюючи, чому потрібно стояти непорушно, зарядив пластину. Коли все було готово, Донт пригнувся під чорним покривалом і зняв кришку з об'єктива. Рита стояла за камерою і нагадувала позувальникам, що вони мають дивитися постійно в одному напрямку. За десять секунд Армстронг випробував на собі всю гамму відчуттів, що переживає людина, яка фотографується вперше: ніяковість, заціпеніння, знервованість, значимість і, врешті, дурнуватість. Та за пів години, коли розглядали проявлений, промитий, висушений та обрамлений знімок, вони побачили себе такими, якими не бачили ніколи раніше — вічними.
— Що ж… — зацікавлено протягнула Бесс, але не стала продовжувати фразу, а замовкла, вивчаючи зображення чепурної жінки середнього віку з пов'язкою на оці та темношкірого огрядного чоловіка, що стояв позад неї, тримаючи руку на її плечі.
Армстронг дивився на фото з-за її плеча і повторював, як гарно вона вийшла, але його очі постійно фокусувалися на власному похмурому обличчі. Здавалося: що довше він дивився на себе, то дужче псувався його настрій.
Розглядання фотографії зайняло на певний час усю родину, але ж варто було готуватися до наступного, групового знімка, а Робін так і не з'явився. Не було чути ані стукоту підков по бруківці, ані рипу прочинених дверей. Армстронг усе одно пішов і розпитав покоївку, чи, бува, Робін не з'явився непоміченим крізь задні двері — але ні. Він не приїхав.
— Ну ж бо, — поклала цьому край Бесс. — Не приїхав і не приїхав, ми тут нічого не вдіємо. Живучи в Оксфорді, він будь-якої миті може піти до фотосалону містера Донта і сфотографуватися там. Йому так у сто разів простіше.
— Але ж як добре було б сфотографувати всіх дітей разом! Та й Еліс тут!
Авжеж, тут справді була Еліс.
Бесс зітхнула і заспокійливо взяла чоловіка за руку.
— Робін уже чоловік, а не дитина, щоб чинити так, як кажуть батьки. Ходімо, зробимо усе якомога краще. Тут же є інші шестеро, і вони з нетерпінням чекають, коли вже можна буде сфотографуватися разом із нами й Еліс. Ходімо.
Вона упросила Армстронга стати у групі. Діти посунулися, щоб заповнити місце, залишене для відсутнього старшого брата.
— Усі готові? — нарешті спитав Донт, й Армстронг про всяк випадок кинув останній погляд у бік вікна.
— Готові, — зітхнувши, підтвердив він.
Упродовж десяти секунд Армстронг, його дружина та шестеро дітей витріщалися в око камери, око часу й око майбутнього, вбудовуючи себе у безсмертя. Рита, що спостерігала за ними з кутка кімнати, помітила, що та, кого вони називали Еліс, вдивлялася кудись повз камеру, крізь стіни, понад Келмскот — на щось таке віддалене, що воно могло бути навіть за межами вічності.