Поки Донт проявляв знімок, місіс Армстронг із дочками накривали стіл до чаю, а хлопці перевдягнулись у робочий одяг, щоб погодувати тварин. Рита залишилась удвох із Армстронгом; саме завершився дощ і виглянуло сонце.
— Хочете прогулятись і подивитися ферму? — запропонував він.
— Залюбки.
Він легко, мов пір'їнку, підхопив дівчинку на руки, і вони вийшли надвір.
— Як у неї справи? — спитала Рита. — 3 нею все гаразд?
— Я не впевнений, що можу відповісти на це запитання. Зазвичай дуже добре відчуваю живих істот, чи то тварин, чи то людей. За ними варто лиш трохи поспостерігати. У курей неспокій видно по пір'ю. Про котів багато можна сказати, дивлячись на те, як вони дихають. У коней — ну, там багато чинників. У свиней дуже розумний погляд. А цю крихітку так одразу й не розкусити. Загадка ти наша, так, поросятку? — він із ніжністю поглянув на неї й погладив по волоссю.
Дівчинка глянула спочатку на нього, а потім на Риту, але нічим не виказала, що знає її. Навпаки, трималася так, ніби вперше бачить. Рита нагадала собі, що так вона поводилася й тоді, коли мешкала у будинку Вонів, хоч лікарка й була там частою гостею.
Поки вони гуляли, Армстронг привертав увагу Рити та дитини до різноманітних речей на фермі. Дівчинка слухняно дивилася туди, куди він вказував, а тим часом клала голову йому на плече і звертала погляд усередину себе, зосереджуючись на власному внутрішньому світі. Рита відчувала, що за балаканиною про фермерські справи Армстронг намагається приховати якийсь особистий душевний розлад, і вирішила, що це пов'язано з відсутністю сина. Вона не затівала світської бесіди, а натомість просто йшла поряд із ним, поки її делікатність не заохотила його відкрити душу.
— Така людина, як я, призвичаюється пізнавати себе. Дуже добре знаю свій внутрішній світ. Значно менше часу я приділяв розгляданню власної зовнішності у дзеркалі. Тому мені й цікаво було побачити себе на фотографії. Дивишся на себе, мов на іншу людину.
— Так воно і є.
Коли Армстронг знову заговорив, то поставив їй запитання.
— У вас же немає дітей?
— Я незаміжня.
— Можливо, у вас ще все попереду. Я не знав щастя, поки не зустрів свою дружину і ми не народили дітей. Ніщо мені не дороге так, як моя родина. Ви, мабуть, дещо чули про моє минуле?
— Я не дуже люблю плітки. Але в «Лебеді» подейкують, що ваш батько був принцом, а мати — рабинею.
— Кумедно, але дуже далеко від істини. Мій батько був багатою людиною, а мати — чорною служницею. Вони жили в одному будинку, були дуже молодими, майже дітьми, і зачали мене з кохання та недосвідченості. Гадаю, можна вважати, що мені пощастило, та й моїй матері теж. У більшості сімей її просто викинули б на вулицю, але батько рішуче за неї вступився. Думаю, він хотів із нею одружитися. Звісно, це було неможливо. Але їхня родина їй співчувала і, врешті-решт, зробила все, що було в їхніх силах. Про матір дбали під час вагітності, пологів й аж до того часу, коли мене відлучили від грудей. А її відправили до іншого міста, підібрали їй гарну роботу, щоб вистачало грошей на пристойне життя. За декілька років вона вийшла заміж за чоловіка вже своєї раси. Мене ж відправили у пансіон для дітей, що з різних причин не могли жити в сім'ї, але мали за душею копійчину. Потім віддали до школи. До пристойної школи. Так я зростав між двома родинами: одна — заможна, інша — бідна; одна — біла, інша — чорна; але ні там, ні там я не був під масть. Виріс поза сімейним контекстом. Більшість моїх дитячих спогадів пов'язана зі школою, але я знав і батька, й матір. Двічі на рік батько приїздив до школи і забирав мене звідти на цілий день. Одного разу, пам'ятаю, заліз я в карету, де він чекав, і побачив, що там уже сидить інший хлопець, значно молодший за мене. «Що ти думаєш про цього карапуза, Роберте? — спитав мене батько. — Потисни руку своєму братові!» Який же гарний то був день! Я пам'ятаю місце, де ми були — нескінченні зелені галявини, — щоправда, й гадки не маю, де це. Я кидав м'ячик своєму братові, і раз чи два йому вдалося його вхопити, і як же він танцював від радості! Ніколи цього не забуду. Потім батько стояв унизу, щоб підстрахувати нас на випадок, якщо впадемо, а я вчив брата лазити по дереву. Воно було невисоке, але ж і брат невеличкий. Ми вдвох були надто малі, щоб зрозуміти, яка прірва лежить між нами, та я щось запідозрив уже тоді, коли повернувся до школи, а вони вдвох поїхали у місце, яке називали домом. Я більше ніколи не бачив цього хлопця, хоча пам'ятаю, як його звуть, і знаю, що після нього були й інші брати та сестри. Вочевидь, родина батька не вважала за потрібне нас знайомити, і про це їм якось стало відомо. Як би там не було, та більше я брата ніколи не бачив. Не думаю, що він мене нам'ятає. Навіть не впевнений, що знає про моє існування. Ось така сім'я мого батька.