А от у родині матері я чужинцем не був. Мені дозволяли інколи ненадовго приїздити туди під час канікул. Я зберіг добрі спогади про ті часи. Її дім був наповнений балачками та метушнею, сміхом і любов'ю. Вона була мені такою доброю матір'ю, якою тільки сміла бути; не раз обвивала мене руками і казала, що любить мене. А я був геть незвичний до такого поводження. Мені язик зав'язувався вузлом. Не знав, як обійняти маму у відповідь. Її чоловік також був непоганою людиною, хоч і завжди попереджав моїх братів і сестер притримувати язика у моїй присутності. «Роберт не звик до вашої говірки», — так він казав, коли наше спілкування ставало аж надто жвавим. Мені ніколи не хотілося від'їжджати з цього дому. Щоразу я сподівався, що наступного разу мені точно дозволять залишитися назавжди, але кожне повернення до школи було розчаруванням. Урешті-решт зрозумів, що з кожним візитом стаю дедалі менше схожим на братів і сестер. І настав час, коли ці відвідини, й без того нерегулярні, припинилися. Вони припинилися не одразу. Ніхто ніколи мені не говорив, щоб я більше не навідувався туди. Просто декілька разів поспіль мені не вдавалося туди приїхати, і я почав розуміти, що на тому й зась. Межа між мною та братами й сестрами по матері перетворилася на міцну стіну.
Коли мені було сімнадцять, мати прислала листа з проханням відвідати її. Вона була у передсмертному стані. Тож я повернувся до того будинку. Він здався мені значно меншим, ніж у спогадах. Я зайшов до спальні, й там уже ніде яблуку було впасти. Усі мої брати та сестри були там, обступили її постіль, розсілися на підлозі, щоб тільки бути ближче до неї. Я б міг попросити пустити мене стати біля голови її ліжка, потримати її за руку, і якби вона була при пам'яті й усвідомлювала, що я тут, я б так і зробив, але було вже надто пізно. Я просто стояв там у кімнаті, а мої брати й сестри сиділи біля неї, і коли вона спустила дух, одна з моїх сестер згадала про мене і сказала, що, може, нехай Роберт почитає — «він же бо так хороше читає». І я прочитав декілька псалмів із Біблії з інтонаціями білої людини. Коли закінчив, причин для мого перебування там більше не було. Виходячи з кімнати, я спитав вітчима, чи можу чимось допомогти, а він відповів: «Я сам можу дати раду своїм дітям. Дякую, містере Армстронг». До того він завжди казав на мене Роберт, та, думаю, тепер йому здалося, що я вже не хлопчик, а чоловік, тож і назвав мене цим іменем, узятим нізвідки — воно не належить нікому з моїх батьків і є лише моїм.
Я був на її похороні. Разом зі мною туди пішов і мій батько. Він влаштував усе так, що ми змогли швидко прослизнути в задні ряди і вийти раніше, ніж інші жалобники повернуться до виходу.
Тут Армстронг замовк. Із клуні з'явилася кішка і, побачивши фермера, попрямувала до нього. Не дійшовши якогось ярда, зупинилася і припала до землі, аж тут стрибнула, мов чортик із тавлинки, і приземлилася точно у нього на плечі.
— Яке видовище, — зауважила Рита, коли кішка вмостилася на ньому і потерлася об його підборіддя.
— Вона дуже розумне та любляче створіння, — з усмішкою відповів Армстронг, коли вони продовжили путь. Кішка сиділа у нього на плечі, мов піратський папуга.
— Я був усюди чужим, міс Сандей. У будь-якому місці. У будь-якому серці. Й ось тепер маю все це. Мені відомо, як воно — бути на узбіччі. Зрозумійте правильно, я не скаржуся, а пояснюю, хоч і дещо затримався на шляху до суті. Вибачте, але про деякі речі чоловіки говорять нечасто, і в цьому є — як би це краще назвати — скажімо, певне… задоволення? Або полегшення від того, що знімаєш із себе тягар думок.
Рита зустрілася з ним поглядом і кивнула.
— У душі мої батьки бути непоганими людьми, міс Сандей. Вони обоє, я цього певен, любили мене так, як їм дозволяли. Справа в тім, що вони не могли любити мене вільно, як того хотіли. Мої статки відокремили мене від братів і сестер по матері, а колір шкіри відчужив від братів і сестер по батькові. Без сумнівів, для мачухи та вітчима я був джерелом проблем і збентеження. А втім, я завжди був переконаний, що мені страшенно пощастило. Навіть ще не зустрівши Бесс, уже знав, що все у мене в житті складеться якнайкраще.
Розумієте, я знаю, що означає бути ніким, і коли народився Робін, побачив у ньому себе. Якщо чесно, у ньому навіть більше, ніж в інших своїх дітях. Інші діти — мої, у загальному розумінні спорідненості. Вони — моя плоть і кров, і я люблю їх. Люблю своїх хлопчиків і дівчат більше за життя. Коли бачу їх разом, то пригадую інших дітей моєї матері та радість, яку вони отримували одне від одного та від своїх батьків. Мені приємно думати, що вдалося облаштувати їм таке життя. Але коли я бачу Робіна — він мені не рідний, він нещастя моєї милої Бесс, у якому немає її вини, — то бачу дитину на узбіччі. Бачу дитину, яка так само легко могла провалитись у тріщину між сім'ями і загубитися там. Тож я заприсягнувся — не в день його народження, ні, значно раніше, — любити його всім серцем. Дбати про нього так, як треба дбати про найдорожчу дитину. Любити його такою любов'ю, на яку заслуговують усі діти. Хотів, щоб він знав — йому завжди буде місце в моєму серці. Бо якщо і є щось, чого я не терплю, то це дитячі страждання.