Жінка розповідала цю моторошну історію так спокійно, ніби це сталося декілька століть тому, та ще й із іншою людиною. Час від часу вони ставили їй уточнювальні запитання. Тоді вона повільно повертала бліді щирі очі до того, хто її питав, та вже було зрозуміло, що жінка нічого не бачить. Тоненька дівчина зі змореним обличчям принесла тацю з тарілкою хліба, блюдечком масла та глечиком меду, з якого стирчала ложка. Вона без емоцій кивнула гостям і повернулась у будинок, навіть не глянувши на них.
— Намазати вам масла на хліб? — запропонувала Рита.
Бабця Вілер відповіла:
— Дякую, дорогенька. Отам моя бабуся зберігала мед, — показала вона на кам'яну клуню. — У величезному бідоні, завбільшки з ванну. Вона зняла тоді з нього кришку і посадила мене голу всередину. Там я й провела решту ночі. Того року ми не продали й краплі меду. Ніхто не хотів його купувати після того, як у ньому посиділа я.
— А ви бачили драконів на власні очі? Отих, яких чули за дверима? Що б я тільки не віддав за можливість сфотографувати дракона! Ото б розбагатів!
Вона розсміялася.
— У вас були б інші справи, аніж стояти і фотографувати тих чудовиськ, якщо б ви їх уже побачили! Так, я бачила драконів. Я саме сиділа по шию в меду, коли вони відлітали. Їх були сотні, правду кажу.
Вона подивилась у небо, ніби сподівалася побачити там хоч одного.
— Уявіть собі величезних літаючих вугрів, і будете недалекі від істини. Я не побачила у них ані вух, ані очей. Луски також не було видно, та й крила такі, що сама тільки назва. Зовсім не схожі на тих драконів, яких я бачила на картинках. Довгі, темні, лискучі та прудкі. Вони звивалися і крутилися, і небо було заповнене ними вщент. Дивитися на них — все одно, що на каструлю з киплячим чорнилом. Що скажете про мій мед?
Вони завершили трапезу, а старенька тим часом пригадала ще декілька фактів про драконячу ніч.
— Погляньте туди! — вказала вона на дах. — Я тепер цього не бачу, очі в мене заслабкі, але вам побачити вдасться. Там над вікном темні плями.
То була правда: одразу під солом'яною покрівлею виднілися темні плями, наче від вогню.
— Це дуже вдала деталь для фотографії, — зрадів Донт. — Ви стоятимете просто тут. Поряд із вуликами, а позад вас буде видно опалене місце. Я ще й небо спробую захопити — звідти ж прилетіли дракони.
Подолавши незначний спротив, їм вдалося вмовити бабцю Вілер позувати для фотографії. Поки Донт усе готував, Рита продовжила бесіду.
— Ви, мабуть, отримали сильні опіки?
Бабця Вілер закотила рукав і продемонструвала їй свою руку.
— Така вся моя спина і перед від шиї до живота.
Велика ділянка шкіри була знебарвленою, але пружною та позбавленою зморшок.
— Це дуже дивно, — констатувала Рита. — При такому значному опіку. Він вас потім не турбував?
— Ні, ніколи.
— Це через мед? Я теж використовую мед для пацієнтів із опіками.
— Ви медсестра?
— Так, і акушерка. Я працюю за декілька миль звідси вгору за течією ріки. У Баскоті.
Жінка сіпнулася.
— У Баскоті?
Запала тиша. Рита прожувала шмат хліба з медом і почекала, поки старенька продовжить.
— Тоді, мабуть, вам щось відомо про дитину, яка зникла там два роки тому…
— Про Амелію Вон?
— Так, про неї. Кажуть, ніби вона повернулася, та я чула, що, може, то взагалі не вона. Що про цю історію кажуть зараз? Вона справді Амелія, чи ні?
— Нещодавно з'явилася жінка, яка наче впізнала у ній іншу дівчинку, але та сім'я дійшла висновку, що вона їм не рідня, тож дитина повернулася до Вонів. Ніхто не знає, хто вона насправді, але точно не Амелія.
— Не Амелія! А я так сподівалася… Заради родини Вонів, та й заради власної сім'ї. Моя онука працювала у Вонів нянькою. Відтоді, як дівчинку вкрали, у неї хвилини спокійної немає. Що тільки про неї не пліткували. Усі, хто її знає, не вірять жодному слову, але є й ті, хто спочатку почув побрехеньку, а потім побачив її, от і судять із цих пліток. Усе, чого вона хоче від життя, — це добрий молодик і власна родина, але небагато в світі чоловіків, що взяли б за дружину дівчину, яка замішана в такій справі. Через це онука довела себе до хвороби. Зовсім не спала і заледве їла. Не виходила на вулицю, щоб не напоротися на чиєсь криве слово, інколи навіть не виходила з кімнати. Я вже й забула, як вона сміється, бо багато місяців не чула від неї сміху… Аж раптом новина — дівчинка повернулася! Подейкують, що повернулася рікою. Ті, хто пліткував про Рубі, змушені були прикусити язики. Хвиля пересуду наче почала спадати. Рубі стала потроху вилізати зі своєї норки. Вона навіть почала працювати — для неї знайшлася робота в її колишній школі. До її щік повернувся рум'янець, життя знову стало їй цікаве. Інколи по вечорах вона виходила на прогулянку з іншими молодими дівчатами зі школи, і хто я така, щоб їй це заборонити, після всіх страждань, які вона пережила? Чому б і їй не повеселитися так, як іншим? Так вона зустріла Ернеста. Вони заручилися. Весілля було призначене на липень. Та одразу після сонцестояння якась завидниця нашептала їй, буцімто дитина, яку знайшли у Баскоті, — не Амелія, і що втрачене дитя так і не повернулося. Це збудило хвилю поголосу. Рубі знову опинилася під підозрою. Вона скасувала весілля наступного ж дня. «Як я можу виходити заміж і народжувати дітей, коли всі розповідають про мене такі жахливі речі? Та мені власні діти не будуть довіряти! Та й щодо Ернеста це несправедливо. Від достойний кращої, аніж я». Це якщо коротко. Ернест зробив усе, що міг, щоб її відмовити. Сказав, що не зважає на плітки. Що весілля лише відкладене, а заручини не розірвані. Та вона не хоче його бачити, хоч він і приходить до неї щодня. У школі сказали, що їй краще звільнитися. Тепер вона не виходить і за ворота саду.