На рахунок «два» вона піймала думку, що піднялася з глибин її свідомості.
На рахунок «три» думка виплила на поверхню. Рита одразу зрозуміла, що вона, беззаперечно, дуже важлива.
На рахунок «чотири» її розум запрацював так швидко, що свідомість не встигала за ним. Вона залишила камеру, не замислюючись про те, що крізь недбало впущену накидку всередину може потрапити світло, і помчала до колодязя, дістаючи на бігу годинник.
На рахунок «п'ять» Рита вже була біля Донта. Однією рукою стиснула його зап'ясток, щоб виміряти пульс, а другою — відкинула кришку годинника.
Про рахунок «шість» Рита навіть не згадала — тепер вона рахувала інше.
Донтів пульс бився під її пальцями. Довга стрілка годинника вправно крокувала циферблатом. Її думка зосередилася тільки на двох ритмах — чоловічого пульсу та годинникового цокання. Вони вистукували урівні, кожен у своєму ритмі, аж раптом — шок! У ту мить її розум не розгубився, а, навпаки, — сконцентрувався ще більше, і вона змогла відстежити реакцію Донтового серця так точно, ніби тримала його просто в руках. Всесвіт для неї звузився до цього серця та її мозку, що рахував і робив із того висновки.
За вісімнадцять секунд Донт підвів зблідле від холоду обличчя з води. Його лице скидалося на маску, а сам він був радше схожий на мерця. Донт хапнув ротом повітря, захитався і завалився в траву.
Рита міцно тримала його зап'ясток і, навіть не підвівши очей, продовжила рахувати.
Коли минула повна хвилина, вона сховала годинник. Із кишені дістала клаптик паперу й олівець, занотувала тремтячими пальцями отримані показники, знервовано хихикнула, а потім уже обернулася до нього із широко розплющеними очима, здивована надзвичайністю ситуації.
— Що з вами? — спитав він. — Усе гаразд?
— Чи зі мною гаразд? Донте, а як почуваєтеся ви?
— Обличчя змерзло. Здається, мене зараз…
Він нахилився вперед, ніби від нудоти, але за мить відновив рівновагу.
— Ні, все минуло.
Вона взяла його за руки і ретельно обдивилася обличчя.
— Так. Але ж, Донте, — як ви почуваєтеся?
Він відповів на її збентежений погляд таким само, тільки трохи менш збентеженим.
— Мені доволі-таки не по собі. Мабуть, це через холод. Та загалом усе добре.
Вона помахала перед ним клаптиком паперу.
— У вас зупинялося серце.
— Що?
Вона поглянула у свої нотатки.
— Я з'явилася поряд десь, скажімо, за шість секунд після занурення. Приблизно так. Тоді ваше серце билося зі звичайною швидкістю — вісімдесят ударів за хвилину. На одинадцятій секунді воно зупинилося на три повні секунди. Коли забилося знову, темп знизився до тридцяти ударів за хвилину. Коли ви вилізли з води, ваш пульс дорівнював семи ударам за хвилину. А потім швидко відновився.
Вона взяла його за руку і знову порахувала пульс.
— Він знову нормальний. Вісімдесят ударів за хвилину.
— Моє серце зупинялося?
— Так. На три секунди.
Донт дослухався до биття свого серця і зрозумів, що раніше цього ніколи не робив. Просунув руку під одяг і відчув силу серцевих скорочень.
— Зі мною все добре, — повторив він. — А ви упевнені щодо серця?
Дурне було запитання. Це ж Рита. Вона в таких речах ніколи не помиляється.
— Як ви додумалися до такого?
— Крижана вода нагадала мені про перший експеримент у річці. І тут до мене дійшло, що того дня ви не повністю перебували під водою, тільки по шию, а сьогодні у холодній воді опинилася та частина вашого тіла, яка тоді залишилася на поверхні. І я припустила, що тут є певний зв'язок із травмами голови, які я лікувала в минулому, і з тим, що саме те, що міститься в голові, й робить нас людьми… Усе зійшлося. Тож я полишила камеру і побігла до вас.
То було справжнє наукове відкриття. Її сповнювала радість. Вона машинально потягнулася до його руки, але одразу відсахнулась, зрозумівши, що він не поділяє її радості. Донт підвівся з трави, вигляд у нього був кепський.
— Краще піду й витягну ту засвічену пластину, — мляво пробурмотів він і попрямував до камери.
Вони розібрали та спакували обладнання у повній тиші, й коли все було завантажено на човен, Донт порушив мовчання.
— Я не загадав жодного бажання, — мовив він. — Я не вірю у колодязі бажань. А от ваше бажання, схоже, справдилося. Якби я вірив у бажання, то загадав би вас і дитину. Обох. Але я не знаю, як мені загадувати те, чого ви, Рито, не бажаєте. Я уявив собі це. Як ми вдвох даємо волю нашим почуттям, природа бере своє, і в нас зароджується дитина… Чого ж варте щастя, яке можна здобути тільки ціною відчаю іншої людини?