«Колодій» доставив їх до котеджу Рити. Він розрізав воду, розбурхуючи та розбризкуючи її попереду і залишаючи довгий пінний слід позаду. Вони пливли мовчки. Підпливши до котеджу, пробурмотіли одне одному «на добраніч», і Донт подався до «Лебедя».
Зайшовши додому, Рита поклала записник на стіл і розгорнула на чистій сторінці, щоб занотувати нові спостереження. Ще раз відчуте приємне збудження прискорило биття її серця. Яке значиме відкриття! Втім, одразу по тому вона занепала духом. Що ж то за колодязь бажань, який спочатку дає тобі найбажанішу річ, про яку навіть не мріялось, і водночас примушує пригадати інші речі, які тобі мати зась?
Чарівний ліхтар
У «Лебеді» тим часом осінь прийшла на зміну літу, і дощі періщили без упину. Ніхто більше не вів похмурих розмов щодо прогнозів на поганий врожай, бо всі ці прогнози вже справдилися. Навіть якби настала сонячна погода, це вже не врятувало б ситуацію. Чахлі жнива чорніли на полях — та й як їх зібрати у такій багнюці? Звільнені робітники ферм намагалися влаштуватися на каменярні або деінде. Попри те, що всі вони приходили до «Лебедя» за розрадою, у зимовій кімнаті панував пригнічений настрій.
Саме в такій атмосфері завсідники почули новину про те, що дитину забрали від Армстронгів, і вона тепер знову живе із Вонами. Як це розуміти? Вони завжди підозрювали, що ніяка вона не Еліс. Отже, дівчинка — таки Амелія. Такий поворот сюжету ні в кого не викликав схвалення. Історія має розвиватися в одному напрямі, й лише після чітко окресленого переламного моменту могла змінити його на інший. Цьому зробленому тишком-нишком переходу до оригінальної версії бракувало потрібного драматизму. Пізніше стало відомо, що Вони наче стали називати дитину Міллі. Завсідники трохи посперечалися, чи це ім'я — скорочення від Амелії, а чи нове, але цю суперечку годі було рівняти з попередніми дебатами про колір її очей; а якщо вже пригадати пристрасний диспут — чи може статися те, що здається неймовірним, — то на його тлі ця дискусійка беззаперечно в'яне. Дощ, що нещадно лив цілими днями, підмочив і натхнення. Історії виходили з їхніх вуст такими ж кволими, як і жнива у полі. Інколи навіть вигадникам доводилося випивати в тиші. У таку годину Джонатан спробував розповісти громаді свою історію про фермера, що завів воза та коней в озеро. Серединку історії він так і не зміг запам'ятати, тому одразу перейшов до слів: «…і більше його ніколи не бачили!» — і йому вдалося здобути незначну прихильність аудиторії.
Із Джо все було кепсько. Він усе частіше лежав у задній кімнаті, провалившись у глибини своєї хвороби; а коли й виходив до зимової зали, то був слабшим і білішим, ніж зазвичай. Хоч йому й важко дихалося, та його вистачало розповісти одну чи дві історії. Нові оповіді були якимись дивними — короткими та бентежними. У них були відкриті фінали, і нікому не вдавалося їх переказати.
На цьому тлі, підживлюване загальною невизначеністю щодо особи дівчинки, дало несподівані пізні пагони одне зернятко, яке зронили у ґрунт кілька місяців тому. Двоюрідна бабця одного з гравійників пригадала, буцімто та дитина не відображалась у воді. Троюрідний брат одного з вирощувачів хріну сказав, що все це маячня. Він-бо спостерігав, як те дитя заглядає у воду, і насправді має аж два відображення, які не відрізнити одне від одного. Це пришпорило уяву оповідачів. Вони видали одразу декілька нових історій: що в дитини немає тіні; що її тінь має обриси старої бабці, а якщо надто довго дивитися в ті її очі невизначеного кольору, то заціпенієш, а дівчинка тоді відірве від твоїх п'яток тінь і зжере її.
— Саме це зі мною і сталося! — запевняла Риту одна вдова, напхана справжніми та вигаданими хворобами. Вона тицяла пальцем у свої ноги, примовляючи:
— Відьомська дитина з'їла мою тінь!
— Краще погляньте вгору, — переконувала її Рита. — Ви бачите десь сонце?
Удова обдивилася небо.
— Пропало. Геть пропало.
— Авжеж. Сьогодні на небі немає сонця, тому ви й не бачите своєї тіні. Ото й усе.
Удова наче переконалася, та довго це не протривало. Від наступного пацієнта Рита почула, що дівчинка буцімто з'їла сонце і наслала дощ, щоб знищити жнива.
Завсідники «Лебедя» від таких побрехеньок стенали плечима. Чи є в цих історіях бодай якийсь сенс? Вони пригадали, що спочатку вона була мертвою, а потім ожила, і це не під силу жодній смертній людині, — але щоб відьомське поріддя? Це примусило їх замислитися, але не настільки, щоб підтримати цю теорію.
Згодом, ще на початку вересня, їх усіх приголомшила новина. Афіша, яку прикріпили до однієї зі стін у «Лебеді», повідомляла, що у вечір осіннього рівнодення відбудеться вистава «магічного ліхтаря». Її безкоштовно організовує містер Донт із Оксфорда на знак вдячності місцевому товариству, завдяки спритним діям якого та присутності духу він вижив після тяжких поранень дев'ять місяців тому.