Выбрать главу

Усі у «Лебеді» пирхають від люті.

— Тихо!

Клац. Письмовий стіл, а на ньому — торба, набита грошима так, що аж тріщить по швах.

Клац. Та сама торба, але на цей раз покладена на дальньому кінці Редкотського моста, дуже близько від того місця, де вони зараз перебувають.

Приголомшене бурмотіння.

Клац. Містер і місіс Вон в очікуванні сидять біля комина. Годинник показує шосту.

Клац. Та сама фотографія, але на годиннику тепер восьма.

Клац. Одинадцята година. Місіс Вон у відчаї схилила голову на плече чоловіка.

Публіка завмирає і сопить від співчуття.

Клац. Усі ахають! Знову підніжжя Редкотського моста — але гроші зникли!

Клац. Містер і місіс Вон майже непритомні в обіймах одне одного.

Глядачі «Лебедя» шаленіють. Хтось ридає, хтось кричить від люті та жаху, хтось відкрито погрожує злочинцям: одні пропонують скрутити їм шиї, інші — відправити на шибеницю, а ще дехто — запхати в мішок і кинути у річку з моста.

Клац. ХТО ВКРАВ МАЛЕНЬКУ АМЕЛІЮ?

«Лебідь» завмирає.

Клац. Знову з'являється зображення свині. Донт бере паличку і в промені світла вказує нею на те, чого глядачі не помітили раніше. На тінь.

Чується здавлене охання.

Клац. Ніби та сама сцена, хоча насправді роль своєї матері виконує Мейбел. Цього разу зображення обрізане так, що від свині залишився тільки хвостик, а в центрі видно поли довгого пальта, декілька дюймів холоші та пара носаків.

Публіка не змогла втримати шокованих вигуків.

— То не свиня ошукала Рубі! То був він!

Хтось встає, тицяє пальцем у скляну панель і кричить:

— То це він вкрав Амелію!

Здогадки наповнюють «Лебідь», і сотня голосів починає ділитися спогадами.

— Він був коротун!

— Худий, мов швабра.

— Такого ні з ким не сплутаєш.

— А ще той кожух — надто широкий у плечах!

— Та й задовгий.

— Завжди у тому капелюсі.

— Ніколи його не знімає!

Вони пам'ятають його, це добре. Він усім знайомий. Але ніхто не може пригадати про зовнішність чоловіка нічого, крім пальта, капелюха та зросту.

Коли ж його бачили востаннє?

— Два роки тому.

— Два? Радше вже три, якщо рахувати від сьогодні.

— Ага, так і є. Три.

Згоди досягнуто. Власником свині був невисокий чоловік у завеликому пальті та низько опущеному капелюсі, й ніхто не бачив його упродовж майже трьох років.

Донт і Рита радяться. Вони дуже уважно слухали, але ніщо не вказує на те, що у когось є невідома їм інформація.

Він нахиляється і шепоче їй на вухо:

— Схоже, я тільки згаяв наш час.

— Це ще не все. Ходімо. Зараз буде друга частина.

Поки кімната сповнюється обуренням, Донт і Рита щезають за завісою. Рита ще раз повторює вказівки Малій Марго та її дитині, а Донт перевіряє різне приховане приладдя. Його призначення так одразу й не вгадаєш, та воно добре знайоме будь-якому медіуму чи спеціалісту з театральних ефектів.

— Я кивну, коли буду готовий, а ви піднімете завісу, гаразд?

Лілі, що сиділа у темряві в останньому ряду, ніколи в житті не бачила такого — щоб на стіні оживали величезні зображення і були такими життєподібними. Коли їй сказали, що то буде історія в картинках, вона подумала про щось на зразок ілюстрованої дитячої Біблії, яку вони читали разом із мамою. Лілі й уявити не могла, що насправді побачить чорно-білу реальність — пласку, мов засушена квіточка, і розтягнуту по всій стіні. Вона й гадки не мала, що це матиме стосунок і до її життя. Її рука стискає шию, але Лілі не відводить очей, хоч уся пітніє і тремтить, а думкам немає за що зачепитися у її охопленій жахом свідомості. Вона ніби опинилася у кошмарі наяву.

Лілі підскакує від стукоту виделки об склянку. Від нього розходиться луна і трохи вгамовує аудиторію. Люди всідаються на стільці: виставу ще не завершено.

Замість клацу всі чують шурхотіння завіси, яку зсувають убік. Ті, хто сидить найближче до оксамитового драпування, бояться поворухнутися. Тепер усім видно прохід до зимової кімнати, і раптом там виникає світло.

Глядачі здивовано повертають голови туди.

Западає напружена, приголомшена тиша.

У зимовій кімнаті усі бачать дівчинку. Але то не звичайна дівчинка. І не фотографія. Її волосся коливається так, наче його гойдає хвиля, біла сорочка тріпоче, а найдавніше за все, що її ноги не торкаються підлоги. Дівчинка уся майорить і мерехтить — то вона тут, а то нема її. Риси обличчя нерозбірливі — лише натяк на ніс, вилинялі очі, напівстертий рот, яким навряд чи можна говорити. Білі складки сорочки колихаються у повітрі так, наче то вода, і вона потроху рухається.