— Дитино, — чути голос Рубі. — Ти мене впізнаєш?
Дівчинка киває.
— Ти ж знаєш, що я — Рубі, твоя колишня нянька, яка любила тебе і дбала про тебе?
Дівчинка киває вдруге.
Ніхто не рухається. До стільців їх прикував страх щось пропустити — або просто страх.
— Це я вкрала тебе з ліжка?
Дівчинка хитає головою.
— То була інша людина?
Дитина киває неквапом, так, наче запитання із затримкою доходять у той світ, де вона зараз перебуває.
— Хто то був? Хто вкрав тебе, а потім утопив?
— Так, скажи нам! — волає якийсь глядач. — Скажи нам, хто це!
Дівчинка з напівпрозорим обличчям піднімає руку, і її палець вказує… не на екран, а просто в кімнату, на самих глядачів.
Настає сум'яття. Чути вереск і лемент. У стані глибокого шоку люди зіскакують і перевертають стільці. У відбитому світлі вони крутять головами і вдивляються туди, куди вказує примарний палець, але всюди бачать лише інші обличчя, такі ж, як і в них самих — настрашені, заціпенілі, заплакані. Хтось зомліває, хтось голосить, хтось ридає.
— Я не хотіла цього робити! — шепоче Лілі, але в загальному галасі її голосу ніхто не чує. З тремтячими руками та повними сліз очима вона якось добирається до виходу і дає драла, так, ніби оптична ілюзія біжить за нею вслід.
Коли всі розійшлися, Малі Марго та діти Армстронгів узялися приводити шинок до ладу. Маленька примара, що у своїй звичній подобі була здоровою та дужою — справжньою онукою Марго, позіхала, поки з неї стягували біле вбрання привида, а потім затупотіла по кімнаті. Масивне дзеркало запакували у здоровенний прямокутний футляр і віднесли назад із величезною пересторогою та бурчанням. Оксамитову завісу зняли та згорнули, а тюль тріпотів і випинався, поки його вкладали у мішок. Зняли газовий ліхтар. Елемент за елементом розібрали ілюзію привида, спакували та віднесли. Коли її прибрали, й вони всі подивились одне на одного та на убранство «Лебедя» — таке, яким воно є зазвичай, — то побачили, що їхня надія також зникла.
Роберт Армстронг опустив плечі, а Марго була незвично тихою. Донт курсував між шинком і «Колодієм» із коробками, перебуваючи в такому поганому настрої, що ніхто не насмілювався з ним заговорити. Рита пішла провідати Джо, що зостався в ліжку. Він із надією поглянув на неї. Та коли вона лише похитала головою, Джо співчутливо блимнув.
Лише Джонатан був у своєму звичному доброму гуморі — на нього не впливав загальний пригнічений настрій. «Я майже повірив, що це насправді, — повторював він. — Навіть знаючи про тюль, і про дзеркало, і про газовий ліхтар. Навіть знаючи, що це насправді Поллі. Я майже повірив!»
Він разом із іншими розставляв стільці. Коли дійшов до останніх табуретів позаду, то скрикнув:
— Ой, погляньте! Хто ж тебе тут забув?
Він звертався до цуценяти, що зіщулилося в кутку кімнати, якраз під останнім табуретом.
Роберт Армстронг підійшов подивитися. Він нахилився й узяв собача у свою чималу долоню. «Ти надто маленьке, щоб бути у світі самому», — сказав Армстронг цуценяті, яке обнюхувало його шкіру і крутилося, намагаючись умоститися зручніше.
— Воно належить жінці, яка прибігла майже перед початком, — промовив Донт.
Порився у пам'яті й детально описав її зовнішність.
— Лілі Вайт, — вгадала Марго. — Вона живе у Притулку кошикаря. Я навіть не знала, що Лілі була тут.
Армстронг кивнув.
— Віднесу цього малюка додому. Тут недалеко, та й мої хлопчики ще не впоралися.
Марго повернулася до своєї онуки.
— Що ж, панночко, гадаю, на сьогодні з нас досить привидів, еге ж? Час у ліжко! — і дитину мов корова язиком злизала.
— Це була лише ілюзія, — визнав Донт. — І ми нічого не досягли.
Він підійшов до Рубі, що сиділа на якійсь коробці в кутку.
— Вибачте. Я сподівався на більше. Я вас підвів.
— Ви принаймні спробували, — відповіла вона, і по щоках у неї текли сльози. — А от Вонам буде тяжче за всіх.
Про свиней і цуценят
Армстронг поклав собача за пазуху, щоб воно зігрілося, і розстібнув верхній ґудзик пальта, щоб маля могло висунути носа і вдихати прохолодне нічне повітря. Цуценя зручненько вмостилося і заспокоїлося.
— Краще мені піти з вами, — вирішила Рита. — Місіс Вайт може перелякатися, побачивши незнайомця в таку пізню годину, та ще й після такого моторошного видовища.